Сергій Дячук - Біла ріка

Іван сидів на ліжку.

— Служу в Україні, в авіації. Полк під Києвом, — коротко відповів він на запитання лікаря.

— О, це чудове місто, просто чудове! Я там після війни в госпіталі військовому служив, знаєте. Каштани, Дніпро, Хрещатик, ах! А жінки які красиві! — старий заплющив очі, наче пригадував роки своєї молодості. — Ну, у вас вже все добре, можемо готуватися до виписки… Що за благодать: під час такої страшної війни — і до військового госпіталю з хворобою Боткіна потрапити.

Дід-лікар усміхнувся, підійшов до шафи. Там стояли пляшки коньяку та горілки. Лікар водив пальцем, щось наспівуючи собі під ніс. Здається, то була пісня пілотів: «Первым делом, первым делом — самолеты! Ну, а девушки? А девушки — потом…». Взяв одною рукою пляшку «Столичної», а іншою хвацько підчепив дві гранені склянки, що стояли поруч, мов у барі. Поставив усе на стіл. Іван так і сидів на кушетці, усміхаючись. Лікар тихо мугикав пісню пілотів, заліз у шухляду: дістав два яблука. Не знайшовши рушничка, кинутого на бильце крісла в іншому кутку кімнати, швидко витер їх об халат і акуратно нарізав скальпелем:

— Ну-с, мілостівий государь, — прошу! Іван, намагаючись заперечити, тільки відкрив рота, як лікар, передбачивши це, роздратовано перебив:

— Слухайте, я тут лікар. Я вас споювати не збираюсь. По сто грамів випємо — і по тому. Вам це не зашкодить. Ось пиво пити — я вам не рекомендую. Гидота рідкісна. Особливо після «жовтухи». А горілочка, щоб черв’ячка, так би мовити, заморити — це навіть корисно. Сто грамів — саме те, що треба. Ось і колишній царський генерал Монергейм: хоч і фін, а по сто грамів уранці й увечері кушали. Це в нього з кадетських часів, звичай такий був. І потім нашим під час фінської наваляли, дааа..

Лікар сів за стіл і запросив Івана. Він підвіся з кушетки і підсів до столу. Старий єврей вів далі:

— Да, Монергейм! Це були офіцери, «не то, что нынешнее племя, богатыри»! Ви знаєте, чим радянський офіцер відрізняється від царського? — лікар, звісно, й не сподівався почути відповідь. — «Царский офицер слегка пъян и до синевы выбрит, а советский — всегда всиньку пъян и слегка выбрит»!

Лікар засміявся. Іван, щоб не образити старого, також. Вони випили, і лікар поніс пляшку до шафи.

— Послухайте мене, ось послухайте, що вам мудрий єврей скаже, — і він замислено, з ледь помітною усмішкою, додав: — Старий єврей, який бачив життя… Да… Я в своєму житті таке бачив, ого…

Усмішка зникла з лиця старого, і замість неї з’явилась невимовна туга.

— Дааа. Політика. Я, напевно, не маю права про це казати, але я вже старий, тому такий сміливий. Знаєте, ще напочатку цієї авантюри з вторгненням мені довелось лікувати тут одного десантника, який брав участь у штурмі Міноборони в Кабулі. Він мені розповів, як ішов по коридору, а там — просто у дверях — лежав ще живий афганський генерал. І він запитав у десантника того: «Навіщо це вам потрібно?». Він не розумів цього. Знаєте, я теж не розумію…

Лікар замислився.

— Повірте моєму слову: ця держава втоне у своєму ж гівні. Кому потрібен цей Афганістан, уся ця геополітика — я розумію. Але країна знесилена. Ця війна погубить її. Тільки шкода цих хлопчаків молоденьких… У мене теж онуки є, і їм скоро в армію… І не дай Боже їм потрапити в цю м’ясорубку… Добре, що ми з вами ось тут говоримо про все це, погане. Вам ще відпустка на реабілітацію — так положено. Поїдете до родини в Київ, то поцілуйте тротуар на Хрещатику від мене, — дід засміявся. — Н-н-да, молодість…

Життя, як один день, пролетіло….

Дід сумно всміхнувся, на очах проступили сльози.

— Ні. Спочатку я в Карпати поїду. Там моя родина тепер… — Іван дістав світлини з дітьми та жінкою.

— Ось як! Це чудесно! Гори, чисте повітря! Це навіть краще… Перед поверненням в те пекло…

Старий встав з-за столу, поклав руку Іванові на плече, проводжаючи його з кабінету.

— З Богом!

Лікар провів Івана до виходу, в коридорі міцно потиснув йому руку на прощання.

Карпати. Пасіка

Була п’ятниця. Іван з Юрієм поверталися з села, куди ходили на пиво: випили по пляшці «чернівецького мутного». По дорозі назад їх перестрів Тетка — пасічник. Рудий чоловік середнього зросту, який колись сватався до Каті. Він, усміхнувшись, простягнув руку Юрію.

— А єк дужі?

— Гаразд, абе ви дужі були! — відповів Юрій, блиснувши блакитними очима й посміхнувшись собі у сиві вуса — закручені на кінчиках, по-старовіцьки так, як це модно було ще в часи Австрійської імперії. Іван мовчки потиснув йому руку.