Сергій Дячук - Біла ріка

Дівчина, зашарівшись, додала:

– І надіньте штани.

Мічман похапцем натягнув штани на чорні армійські труси, які не встиг зняти, і вийшов, нервово посміхаючись, назад у коридор. Там Іван, спершись на одвірок, аж заходився від реготу. За Мічманом вийшла лікарка, покрутила вказівним пальцем біля скроні:

— Він що, слабий на голову?

— Не звертайте уваги, — ледве тамуючи сміх, заговорив Іван. — Просто йому іноді здається, що він не чоловік, а…

— Закрийся, — тихо, крізь зуби, прошепотів ображений Мічман. Але Іван не міг заспокоїтися.

— А ви відчули аромат від нього? Ша-ша-шанель, шанель номер п’ять!

Присутні в коридорі сміялися до знемоги.

— Ну добре, добре… — почав Мічман, але не встиг завершити свою загрозливу репліку, бо Івана якраз покликали до кабінету.

Лікар довго оглядав його, посадив на кушетку біля вікна, сам взяв табурет і сів поруч, вдивляючись в очі. Потім підвівся, помив руки, промовивши ніби сам до себе: «Ну, все ясно».

— Товариш прапорщик, у вас хвороба Боткіна, — сказав він, не одводячи погляду від медкарти, в якій він саме робив відповідний запис. Потім, на мить переставши писати, подивився на нього з-під лоба і додав. — Іншими словами, якщо по-народному, жовтуха. Лікувати ми вас тут, звісно, не зможемо, тому збирайтесь. Відвеземо вас до госпіталю в Ташкент.

Іван сидів мовчки. Потім, забравши картку і автомат, вийшов у коридор.

Проводжати Івана на аеродром, окрім Мічмана, прийшли ще двоє офіцерів. Вони стояли мовчки біля транспортного літака і курили, поки він вантажився пораненими, що їх заносили і вкладали на ношах просто на підлогу; поруч закріплювали крапельниці. Біля одного з бійців, який був, очевидно, у тяжкому стані, чергувала медсестра. Він марив, безупинно щось говорив, а медсестра однією рукою сама тримала крапельницю, а іншою втирала піт з його обличчя.

— Ну, потерпи, потерпи ще трошки, все буде добре, скоро вже дома будемо, відвеземо тебе до мами…

Чоловіки сумно подивилися на нього і відійшли трохи вбік. У Івана на спині висів речовий мішок, він дуже схуд, і був увесь жовтий, — наче пофарбований жовтою фарбою. На сусідній злітній смузі готувався до злету великий військово-транспортний ІЛ — уже запустив двигуни. Чоловіки сумно перезирнулися.

— Дай закурити, — попросив Мічман в одного з офіцерів.

Той простягнув Мічману пачку:

— Багато куриш!

Вони дивитися на ІЛ, чиї двигуни набирали обертів. Далі, за «чорним тюльпаном», стояли вервечкою Мі-5. За ними можна було роздивитися пункт керування польотами та силует «вишки» з бійцем на ній. Туди-сюди по аеродрому їздили різні допоміжні машини. Поруч із «чорним тюльпаном» стояв боєць, який намагався до них докричатися, але нічого не не можна було розчути через рев двигунів; тоді він жестами показав, що просить закурити.

Іван дістав пачку і кинув бійцю. Той зловив, дістав сигарету і жестом показав, що зараз кине назад, але Іван махнув рукою, щоб лишав собі.

— Я вже не курю, — прошепотів він, ніби сам до себе.

— Все вірно робиш, Іване. Я ось із цього гівна виберусь, теж одразу кину! — підтримав товариша Мічман.

Солдат закурив і, всміхаючись, склав руки над головою, помахав Івану й пішов злітною смугою. За ним ліниво крокували пілоти «крокодилів» — Мі-25. Незабаром дві машини, розігнавшись, одна за одною злетіли і закружляли над летовищем, відстрілюючи врізнобіч теплові ракети, щоб забезпечити прикриття «тюльпану», який тільки почав розганятись. Солдати, які його завантажували, залишилися стояти на смузі, виструнчившись і приставивши долоні до скронь.

«Медичний» теж був майже готовий стартувати, лікарі заметушились.

Чоловіки обіймалися на прощання.

— Ну, видужуй, Іване! — сказав розчулено Мічман. Іван потиснув усім руки, кожного разу примовляючи:

— Тримайтесь, тримайтесь мужики!

За вікном кабінету головного лікаря військового госпіталю в Ташкенті, у парку, гуляли солдати в армійських лікарняних халатах. Двоє бійців допомагали заносити на ношах чоловіка з щільно забинтованим лицем. Старий головний лікар, який починав свою кар’єру військового лікаря ще під час другої світової, стояв біля вікна. У нього була семітська зовнішність і характерна вимова.

— Весна тут просто чудесна, пташки співають, рай земний. А літо жахливе, просто жахливе. Мені, знаєте, дуже важко, коли така спека.

В нас, у Ленінграді, літа як такого зовсім немає. Місяць, може, — і все. Я до такої спеки, знаєте, не звик. Ну, добре. А ви, товариш прапорщик, звідки родом будете?