Сергій Жадан: Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань

ББК 84.4 УКР6

Ж15

Серія «Графіті» заснована у 2004 році. Художник-оформлювач О. Г. Жуков

Фото на обкладинці Тетяни Давиденко

В тексті зберігаються особливості авторського письма

© С. В. Жадан, 2011

© О. Г. Жуков, художнє

оформлення, 2011

© Видавництво «Фоліо»,

марка

серії, 2004

ISBN 978-966-03-5101-1 (Графіті)

ISBN 978-966-03-5688-7

С. В. Жадан; худож.-оформлювач О. Г. Жуков

—Харків: Фоліо,

2011

—314 с

—(Графіті).

ISBN 978-966-03-5101-1 (Графіті).

ISBN 978-966-03-5688-7.

Ми набрали стільки різної музики, що слухати її вже ніхто не хотів. Якісь сербські народні оркестри, старі саундтреки, до того ж Сільві, як завжди, мала повні кишені свого прибабаханого нового джазу, який вона всім рекомендувала і який, крім неї, ніхто не слухав, бо цей новий джаз слухати просто неможливо. Мені взагалі здається, що коли людина довго і наполегливо про щось розводиться, це свідчить лише про те, що вона сама все це щойно і вигадала, скажімо, новий джаз; думаю, Сільві могла відкопати ці записи де-небудь на студії у себе в Празі, попсувати як слід плівки і тепер видавати все це за атональну музику. Хоча могла цього і не робити. Десь між кріслами нашого рено, вкупі з банками коли та путівниками, мали бути ще пара альбомів старого-доброго Лу Ріда, якраз періоду його найбільшого цвітіння і токсикозу, касети теж, до речі, були чеськими, така собі фірма Глобус шмаляла по гарячих слідах великої європейської трансформації на межі 80-х, вигрібаючи все з золотих запасів поп-музики, ось і старий-добрий Лу Рід, що називається, попав. Але до нього чeрга навряд чи дійде — надто енергійно Сільві вистукує пальцями по керму в такт — якщо це можна назвати тактом — атональному місиву, що, мов із м’ясорубок, лізе із захриплих динаміків, вмонтованих у передню панель.

— Сільві, це просто якийсь кінець цивілізації! — кричу я із заднього сидіння

—Ти справді у вільний час слухаєш це без примусу?

Сільві сміється, але, схоже, жарту мого не розуміє, та й який це в задницю жарт — так, щось на зразок її атонального джазу. Наш приятель Ґашпер, безпосередній і єдиний власник авто, валяється на правому передньому кріслі і слабко відслідковує перебіг подій навколо себе. Вчора ми розійшлись десь о пів на третю ночі, перед тим довго пили, намагаючись визначити, коли саме нам краще виїхати. Останню упаковку пива купували вже на автозаправці, Ґашпер дозволяв собі іноді такі радощі життя — набратись пива і ганяти заспаним Віднем, зрізаючи на поворотах і сиґналячи поодиноким жандармам.

Можливість санкцій його не лякала — у себе вдома, в Любляні, він міг купити нове посвідчення водія так само легко, як упаковку з пивом на віденській нічній автозаправці. Ми ще здирали з пива запальничками металеві кришечки, хоча можна було їх просто скручувати; в об’єднаній Європі навіть з пива почали робити фаст-фуд, американці просто засирають мізки всьому світові своїми ноу-хау на зразок пивних пляшок із різьбою чи холодного зеленого чаю в банках. Наприкінці Ґашпер переповідав анекдоти про боснійців, по тому ми розішлись, з тим аби вже о дев’ятій ранку запакувати свої речі в баґажник рено і вирушити з березневого і холодного Відня просто в напрямку Берліна. Сісти знову за кермо Ґашпер не наважився, мав іще трохи відійти, тож поступився водійським місцем Сільві, котра, як і належиться юній порядній чешці, пиво з нами вночі на автозаправці не пила, а отже, і синдромів особливих не мала, сіла собі за кермо і давай нипати ранковими віденськими вуличками в пошуках трaси на Берлін, бо дороги ніхто з нас, ясна річ, не знав, вірніше, Ґашпер знав, але не в такому стані. Ґашпер відверто віддуплявся, важко вдихав повітря і так само важко видихав його на бортове скло, від чого воно бралося теплою густою парою. Сільві наївно вмикала двірники і не могла зрозуміти, чому пітніють вікна.

— Сільві, це зміна тиску, — кажу я їй

—Двірники тут не допоможуть. Джаз, до речі, теж.

Так уже складається, що я маю пити сам. Між Сільві й Ґашпером існує джентльменська угода, що десь там після умовного перетину австрійсько-німецького кордону він її підмінить за кермом, а на автобані пити він все ж таки не наважується, тож я собі відкриваю чергову банку, зідравши з неї чеку, й намагаюсь підтримувати розмову.