Сергій Дячук - Біла ріка

— Сергійчику, дєдьо казав, аби ти збігав в долину до пасічника, бо він обіцяв меду насепати!

Малий стрімголов побіг вниз.

— Дивись, не впади в багну! — крикнув Іван услід.

Уся родина вийшла надвір. Кому вистачило місця — сіли на лавку тут, на горбі. Вся долина була, як на долоні. У Яленки, родини Федора Кабюка, брата Юрія, який побудувався за багною біля дороги, храмували. Час од часу з-поза хати хтось виходив, щось викрикував і махав рукою, — кликав приєднатися. На тій стороні, на Галіції, голосно грала музика. День закінчувався. Вітру не було. Десь вже коло хат, з димарів літніх кухонь, валував дим. Баба Матріщена вже давно зайшла до хати, лише «сарака» Ялена, яка досі жила з нею, гнала з толоки цапа та козу. Від Тетки на горб біг Серьожа з банкою і ще чимсь. Малий, радісний і задиханий, підбіг до лави, поставивши на землю банку в сітці, набиту щільниками, і ще повну пляшку медовухи на додачу. Марія взяла сітку і сховала її в кліть. Цей мед вона виділяла дітям потрошки протягом місяця, як і більшість схованих там смаколиків.

Внизу, тут і на Галіції, комини диміли дедалі більше, і цей дим низенько стелився долиною. Марія тихо прошепотіла:

— Йо, завтра погоди не буде…. А я жмакати думала, — але тут таки відповіла сама собі: — Йо, але байка!

Наступного ранку дощило. Старі та діти з села в саморобних дощовиках з клейонки гнали пасти корів за Сокілець. Дощ струмочками котився вікном. Сергій, прокинувшись, сперся на підвіконня біля ліжка, дивився у вікно на вкриту туманом Галіцію. Там диміли комини, ґаздині готували їсти. Черемош вже був зовсім жовтий, — дощ падав цілу ніч. Але десь після обіду трохи розпогодилося. З лісу прийшли Іван, Юрій та Люда, — вони ходили по гриби і тепер ділилися враженнями. Марія сиділа за столом і відсортовувала одні гриби від інших, чистила білі, лисички та голубінки [84] Голубінки — сироїжки (гриб). .

— О! Це гадєрка! — Марія підняла гриб і роздивлялася його на сонці, яке час од часу пробивалося крізь хмари.

— Та ні, мамо, то польський гриб! — заперечив Іван. Але Марія не послухала і вкинула його у путню.

Сергій обурювався, що його не розбудили зранку та не взяли з собою до лісу.

— Чого мене не розкорнєли?! — ремствував малий. Сестра єхидно посміхалася, Юрій лагідно гладив Серьожу по голові:

— То-то-то, та такей дощ сипав, куди тобі…

Малі, дочекавшись, поки баба почистить усі гриби, побігли смажити на шпаргаті шапочки білих і голубінок, посипавши їх трохи сіллю, а Марія готувала гриби зі сметаною до кулеші.

Після обіду геть розпогодилося. Марія вирішила зварити на завтра зупи, але Юрій, спіймавши курку, ніяк не міг їй відрізати голову. Він тільки лагідно усміхався собі у вуса, стиснувши у руці сокиру. Жінка, побачивши це, підійшла до нього.

— Та лиши гет, Юрчіку, бігме, стрию, курку зарізати не можеш… — забрала в нцього сокиру і сміливо вдарила, відтявши голову. Безголова курка вирвалася і пробігла декілька метрів, лишаючи за собою кривавий слід, перш ніж впасти.

Сергій з Людою зібралися йти на ріку, але ріка ще віддавала жовтизною і баба їх переконала, що краще почекати до завтра, бо вода ще не чиста.

— Ось і дєдьо ваш збирався йти завтра рибу ловити, з нем і підете!

Дітей ці слова переконали, і Сергій побіг до хати, де заходився ритися в шухлядах старого креденса: шукав собі іграшки поміж тими дивовижними старими речима, які там зберігалися. Йому найбільше подобався іржавий дзиґарок — будильник.

До хати зайшла Катя. Поспостерігавши трохи, як малий бавиться, взяла його за руку і відвела у засклену веранду з білими рамами та різьбленими пташками, квіточками та оленями; вдягнула на себе спортивну куртку, а на малого — светрик. Сергій тримав у руках старий дзиґарок. Вони вийшли надвір. Уже збиралося на ніч і від лісу тягнуло вечірньою прохолодою. Баба Марія мала помітно стривожений вигляд. Усі мовчки перелізли через вориння [85] Вориння — різновид огорожи. і пішли горі, до лісу, повз чуркало; з залізного жолоба лилася вода. Малий затримався біля нього і, набравши в маленькі долоні, випив холодної водички. Перейшовши через потічок над чуркалом, вони сховалися у лісі. Смереки тут росли близько одна до одної, ліворуч, у долині, була Мількова толока, загорожена латкою — просто через ліс, аж до самого осипника. Лише тут міг випасати своїх корів Мілько, бо цю ділянку вибив для себе у сільраді. З лісу було добре видно його хату і — ще нижче — хату Яленки, від якої щойно вийшли люди у міліцейській формі: двоє чоловіків, «пожежників», один з яких тримав у руках теку. Вони неспішно йшли вгору, зупинившись біля криниці, — трохи нижче чуркала; один з чоловіків зняв міліцейський кашкет і зачерпнув залізною кружкою, що висіла на штахетині; випив води і знову накрив криницю дерев’яною покришкою. Вони перелізли через латку, повільно піднялися на горб, зупинившись біля лавки, розглядаючи село у долині. Потім на мить присіли на лаву, закуривши і про щосьб голосно сперечаючись. До лісу долітав лише їхній сміх. Потім вони відкрили клямку порти і зайшли на подвір’я.