Сергій Дячук - Біла ріка

Машини поволі, одна за одною, рушили. Повз них промчав одинокий «бетеер», здійнявши стовп куряви, в якому на мить щезли дітлахи, котрі бавилися край дороги й час од часу кидали каміння по радянських машинах.

— О! Джохар летить! — вигукнув хтось по рації.

Назустріч іноді траплялися вічно задумані аксакали з довгими бородами: такі, що ніби знають усю мудрість світу, але лінуються нею поділитись з іншими; жінки у паранджах, чорних і блакитних бурках; отари худоби — худі корови або, частіше, барани.

Край дороги побачившли однго колоритного діда, який сидів на лаві й креслив патиком якісь лише йому зрозумілі фантазії-каракулі на піску. Він то всміхався, то зводив брови у глибокій задумі. Один з бійців засміявся і процитував героя з радянського кіна «Біле сонце пустелі». Здавалося, він цей фільм знав напам’ять. Рум’янощокий боєць повернувся до Івана і, сміючись, махав головою:

— О! Давно сідім!

Потім цитати посипались, як з «рога достатку», одна за одною.

— Стрєлялі! Старый стал, лєнівий! Договорісь с таможнєй! Встать, когда с тобой разгаваріваєт подпоруччік!

У такий спосіб він переказував усе кіно, апелюючи до Івана.

— Товариш прапорщик, а пам’ятаєте той момент…

Іван не витримав:

— Слухай! Будь людиною, помовч!

Боєць замовк, але ненадовго: почав насвистувати вкрай недоречну, як на афганський клімат, пісню — «ми поєдєм, ми помчімся на оленях утром раннім…»

Тим часом під’їхали до КП перед перевалом. Останнє місце, де можна було почуватись розслаблено.

Колона зупинилася.

— Стоп машина! — крикнув Іван, весело вистрибнувши з кабіни.

На КП боєць зливав з каністри воду. Дудаєв, який обігнав їх біля кишлаку, вмив лице й руки, і витираючись рушником, спитав:

— На перевал ідете? — він подивився якось по-особливому на Івана, який зовні чимось був схожий на нього. Міцно потиснувши руку, вів далі далі: — Два тижні спокійно все, аж дивно.

Він подивився на гори. Боєць подав Дудаєву кітель. Він повільно застібував ґудзики.

— Мужики! — вигукнув він на прощання. — Обережно там, на перевалі. Духи не даремно два тижні не стріляли. Ні пуха!

Колона поволі рушила. Скелі час од часу застили сонце; раптово з’являючись у просвітку між горами, воно засліплювало водія, заливало світлом кабіну. Вздовж дороги виднілися спалені машини, бронетехніка. Деякі були вщент обгорілі, деякі лише трохи пошкоджені, — з постріляними кабінами і цілою ходовою, неушкодженими колесами. Іван по рації звернувся до начколони:

— Командир! Може, станемо? Колеса хоч познімаємо. У нас на базі два Урали стоять. Чечен казав, що на перевалі зараз ніби все спокійно.

У відповідь через шипіння почулося багатозначне:

— Пшшш я пшшшш тобі стану пшшшш! Колона заїхала у двокілометровий тунель.

– Іване! — прохрипіла рація. — А ти скільки проходів вже зробив через Саланг?

Іван задумався:

— З десяток.

— Ну, ні х…я собі. Дааа… Мужик!

На виїзді з перевалу колона, як завжди, стала біля гірського потоку. Бійці повилазили з бокових дверей «бетеера» і побігли до потоку. Іван усміхнувся:

— Да-а, як корови на водопій.

Вже біля потоку він подивився вгору, примружившись. Там, просто на скелі, росла якась дивовижно красива квітка. Іван віддав АК командиру

— Потримай!

— Ти куди?

— Квітка там. Бачиш? У мене донька в Союзі гербарій збирає, — я їй у кожному листі щось надсилаю.

— Да ну його на х…й! Високо ж!

Іван швидко видряпався на скелю, зірвав квітку, акуратно засунув в нагрудну кишеню і задоволено махнув звідти рукою.

— Бл…дь, який спритник! — усміхнувся командир, коли віддавав Іванові його АК, і пішов до колони. Всі вже повернулися до машин, коли Іван пішов до потоку.

– Іване, ти куди? Зараз будем уже двигать!

— Почекайте! Вмиюсь тільки… Це вже традиція!

Струсивши бруд, Іван зняв кітель і пішов до потоку. Скинув берці й занурив ноги в прохолодну воду. Поруч лежала якась залізячка, виблискувала на сонці. Іван підважив її патичком: залізячка загрозливо клацнула — відкрились закрилки. Іван зрозумів, що це міна, яка не розірвалася при обстрілі.

— Бл. дь!

Іван перестрибнув через великий камінь, закривши голову руками, але вибуху не було. Він витер піт з лиця, перехрестився.

— Оце так пощастило.

Він надів берці, ще раз дістав з кишені й роздивився квітку, побіг до колони.

Машини рушили. Боєць декілька разів уважно поглянув на Івана і перепитав:

— Товариш прапорщик, вам що — погано?