Сергій Дячук - Біла ріка

— Зовсім знахабніли, ох…їли просто, суки. «Вертушки» кружляли над кишлаком. Полковник надягнув сонячні окуляри.

— Поклич перекладача!

За мить підбіг лейтенант, рум’яний, на вигляд — ще підліток.

— Бл…дь, ти шо, син полка?! Скільки тобі років, синок? Ну, добре, переклади їм, що протягом години з кишлака мають вийти всі старі, жінки та діти.

Він подивився на годинник.

— Бл…дь, я з ними бавитись не буду. — і додав після короткої паузи. — У випадку, якщо бандити спробують звідти втекти разом з усіма — відкриваємо вогонь на ураження!

Через півгодини з кишлаку вийшов гурт селян. Хтось із радянських війскових закричав, наче побачив серед цивільних «бороданів».

— Товариш командир, «духи» там, «духи» серед цивільних! Намагаються вийти!

— Дай сюди, — командир вихопив гвинтівку в снайпера, який стояв поруч.

— Точно… От бляді! Стрілок, вогонь! — полковник обернувся: солдат у БТРі не квапився виконувати наказ. Потім знову глянув у бінокль.

— Боєц, ти що — оглух?! Бл…дь! Вогонь, я сказав!

Солдат схилився на станок кулемета. Офіцер простягнув руку до нього, поторсав за плече.

— Ти що, заснув? Я сказав — вогонь! Боєць плакав.

— Ти що?!

— Товариш командир, не можу стріляти! Вони мої брати!

— Ти, чурка, стріляй, я сказав! Брати, сука…

Чи ти під трибунал хочеш?!

Той, не в змозі стримати сліз, припав до кулемета і натис на спусковий гачок. Люди зникли в хмарах куряви. Але за мить розвиднілося: вони всі лежали. Кулеметник плакав.

— Да прямтаки… Харош! Вони би тебе не пошкодували. На сигарету, покури. А ти якої національности? Чечен, дагестанець? На татарина наче не дуже схожий. Оно Дудаєв — теж чечен, — літає на «бетеері» своєму, духів мочить, і нічого!

Заплаканий солдат взяв сигарету, прикурив і пробубонів у відповідь:

— Я — таджик.

Полковник подивився на годинник. «Вертушки» зникли. Натомість знову прокотилося ревище двигунів. Селяни попідхоплювалися й побігли. Врізнобіч розліталися кусні глини, уламки будівель та всіляке сміття; смерть і пекельний гуркіт лишали по собі літаки штурмової авіації «Су». Полковник причмокнув, повернувся до підлеглих і задоволено вигукнув:

— Грачі прилетіли! Ну, бл…дь, як в аптеці!

Мічман загримав кулаком у вікно кунга, де спав Іван, потім швидко забіг усередину.

— Тривога, бл…дь! Духи напали на базу! — кричав він.

Іван зіскочив із солдатського ліжка, вдарившись головою об сітку горішнього лежака, схопив свій АК, зняв із запобіжника, швидко перезарядив. Мічман зареготав.

— Відбій! — сів на ліжко, зігнувшись од реготу, тримаючись за живіт. — Учбова тривога.

Іван тільки зараз прокинувся. Він усе ще тримав ув одній руці АК, а іншою протирав очі.

— Долбой…б! Я тебе пристрелю колись! Поклав АК на ліжко, взяв чайник, зробив кілька жадібних ковтків.

— Що, Іван, сушить? Бл…дь, ти якийсь жовтий. Що, хильнув зайвого вчора?

Іван, випивши води, втер рукою губи, відповів:

— Радше навпаки.

— Добро, збирайся. В нас плановое медобстеження сьогодні. Ти що — забув?

Виходячи з кунга, Мічман потирав руки і примовляв:

— Докторші симпатичні з Союза прилетіли!

Я поголився навіть. Ти помітив?

— Бл…дь, проригаюсь. Що у тебя за одеколон?! Х…йня якась!

— Та ладно! Не подобається йому. Дивно…

Я в того лейтенанта молодого позичив.

— Запах якийсь педерастичний. Может, це бабські парфуми?

Мічман засміявся:

— Трясця, ти мені просто заздриш!

За двадцять хвилин вони дійшли до барака край бази, де тимчасово розмістили лікарів. Там вже стовбичив майже весь особовий склад, включно з цивільними. Дочекавшись своєї черги, Іван з Мічманом зайшли в коридор, де вишикувались військові з АК на спинах і з медкартками у руках. Іван, повернувшись до Мічмана, вказав рукою на прочинені двері, біля яких нікого не було.

— Йди туди, а я поки тут чергу займу. Мічман зайшов до сусідньої кімнати, поклав АК на столик. Пороззирався трохи, а потім заліз на гінекологічне крісло, що стояло посеред кабінету, і почав вже розстібувати ширінку, коли зайшла молоденька лікарка у білому халаті. Вона спочатку не помітила «пацієнта», підійшла до шафи, відчинила дверцята, заходилася щось там шукати. Але, обернувшись, нарешті побачила у кріслі Мічмана, який мовчки сидів у кріслі й дивився на неї широко розплющеними очима, тримаючи обидві руки на ширінці. Лікарка з переляку закричала:

— Ви що робите?! Негайно злазьте! Мічман, як ошпарений, зіскочив із крісла.