Сергій Дячук - Біла ріка

Він зупинився на порозі, виставивши вперед черево з натягненою через плече портупеєю; таке було враження, що він ось-ось лусне.

— Дозвольте доложить?!

Особіст подивився на офіцера глузливо, з неприхованою гидливістю; відвів погляд, протяжно відповів:

— Дозволяю.

Той виклав коротко суть справи, покалав папку на стіл перед особістом і відійшов на крок назад. Особіст кинув погляд на папку. Навіть не торкнувшись до паперів, він не без задоволення закричав на нього:

— Ви що — зовсім з глузду зїхали? Які ще барани?!

— Курдючні, — нервово прошепотів офіцер. Лице особіста почервоніло, аж жили повискакували на шиї і на чолі.

— Що? — перепитав він.

Офіцер перелякано, упівголосу, повторив:

— Курдючні.

Особіст, підвівшись, голосно крикнув:

— Це ти баран! — і, взявши папку, простягнув її офіцеру, додавши: — Курдючний! Пішов звідси. Дурень!

Вже зовсім червоний і спітнілий офіцер, не дивлячись на Івана, прошепотів:

— Слухаюсь, — забрав папку. — Дозвольте ідти?

Голос його тремтів.

— Дозволяю! — викрикнув особіст. Офіцер розвернувся і швидко пішов до дверей.

— Бл…дь, у них бійці мирних жителев грабують… Не радянська армія, а бандити з великої дороги! Мільйони тут, мільйони рублів закопали!

А «двухсотих» скільки на Союз відправили! А він тут із якимись баранами!

Офіцер став у дверях, ніби не знаючи, як реагувати: виходити або чекати на продовження. Особіст замовк, підійшов до вікна. Розсунувши чорні штори, подивився на вулицю. Дістав з кишені портсигар, подумав, дістав звідти одиноку сигарету, закурив:

— Блядь, кинеш тут! — потім обернувся і побачив застиглого на порозі офіцера. — Ти ще тут? Зачини двері з тої сторони.

Знову повернувся обличчям до вулиці. Там, надворі, бігали бачата [81] Бачата — хлопчики (афганською). коло «бетеера», на броні якого сиділи стомлені бійці у шоломах, бронежилетах; сміялись і щось кричали дітям. Витримавши паузу, повільно видихнувши тютюновий дим, особіст промовив:

— Прапорщик, йдіть… Повертайтесь до служби, — і, вернувшись до стола й взявши слухавку, додав:

— Батьківщина відшкодує збитки… Проведіть прапорщика, — відчеканив командним голосом, поклав слухавку. — Батьківщина відшкодує збитки, заподіяні вами дружньому афганському народу. Можете йти.

Особіст, не встаючи, мовчки махнув рукою і, діставши канцелярський ножик, що лежав у наборі біля залізного бюстика Дзержинського, почав гострити олівець.

У коридорі Івана зустрів пузатий офіцер і мовчки провів до виходу, де йому повернули зброю. Він довго і ретельно поправляв портупею, перевірив пістолет і патрони, вийшов на подвір’я. Гаряче повітря вдарило в лице. Іван дістав пачку сигарет, хвацько вибив з неї одну. Поруч боєць запалив сірника і простягнув Івану, прикриваючи вогник долонею. Іван затягнувся, подивився на зовсім молодого солдата з дитячими рисами обличчя; великий шолом кепсько тримався на його голові, постійно сповзав на очі; Іван по-дружньому поплескав солдата по плечу, подякувавши. Потім пішов вулицею. Обабіч, на килимках, рядами вклякали афганці під спів з мінарета:

— Уоолааа-а-х у-окбаааа-аа-р, уолах уакбар…

Під цей спів дорогою їздили туди-сюди вантажівки і «бетеери». Поруч зупинився «Урал». Іван, перекинувшись двома словами з водієм, заліз у кабіну й вантажівка рушила далі.

Іван якраз заходив до барака, де була кухня та їдальня, коли на порозі зустрів Мічмана. Вони потисли один одному руки.

— Пішли, Іване. Краще «сухпай». Краще тушонку хавать. Тут знову гнилою кенгурятиною годують. За…бали! Купують це гівно через треті країни, а самі потім чорну ікру в Союзі жруть. Падли! А нас — під кулі.

Вони зайшли на кухню. Там лежала тушка кенгуру без шкіри, з хробаками всередині. Солдат намагався визбирати їх. Іван сплюнув:

— Самі жеріть!

Боєць лише винувато кліпав очима.

Дорогою чоловіки мовчали. Раптом Мічман, ніби шось згадавши, заговорив:

— Слухай, вчора на перевалі дві колони з двох боків одночасно в тунель зайшли. Поки додумались двигуни заглушити — то вже було пізно…

Всі, нах…й, удушились.

— Да ти шо?! Ну нєх…я собі!

— Да… Вчора вранці їздили, бл…дь, діставали.

Іван лише хитав головою. Далі вони знову йшли мовчки. Потім Мічман перелякано глипнув на Івана і тихо спитав:

— Ну, а ти як?

— Що — як? — здивовано перепитав Іван.

— Ну… Як в особому все пройшло? — уточнив Мічман.

— А ти звідки знаєш?

— Боєць машину від срача відмивав — ну, і розповів все.