Сергій Дячук - Біла ріка

— Товариш прапорщик!

Він зупинився і, обернувшись, подивився в той бік. Мляве світло, що падало від ліхтаря, освітлювало лише ноги солдата в чоботах та жовту пряжку з зіркою. Обличчя ж залишалось у темряві.

— Товариш прапорщик! — вже голосніше повторив боєць. — Я хотів вас попередити, щоб ви в жодному разі завтра не покидали територію.

Завтра був вихідний день.

— Чому? — здивовано спитав Іван

— Просто… Не виходьте у місто — вам хочуть помститись.

Боєць розвернувся і зник у темряві. Чути було тільки його кроки, потріскування щебінки під солдатськими чобітьми. Іван ще деякий час, заскочений цим попередженням, постояв на порозі, навіть не зауваживши, що сигарета в руці вже геть зітліла, аж до фільтра. Потім, отямившись, сплюнув, викинув фільтр. Пів ночі Іван не спав. Він зрозумів, що той сержант хоче його вбити. Такі випадки були не поодинокі в «обмеженому контигенті». Коли військові зводили свої особисті порахунки тут, в умовах війни, — все списували на бойові втрати. Іван заснув. Йому знову снилася стриножена кобила в киселицькому колгоспі. Зблиснув довгий ніж на сонці, — і різкий рух, під ребра. Кінь востаннє задер голову, подивившись широко розплющеним заплаканим оком на хлопців, і видав звук, дуже схожий на людський крик. Малий Іван стояв незворушно, жоден м’яз на його обличчі не напружився, — тільки сльози котилися по щоках.

Був холодний ранок. Бійці, закутані в бушлати, брудні й голодні, тулилися біля КП, облаштованого біля дороги, оточеного парканом із каміння та різного сміття. Шляхом повільно їхала машина: старий білий мерседес з небідною, як на афганські мірки, родиною. Бійці перезирнулися і щось зашепотіли один одному. Солдат з АК, що на ньому ізострічкою були прив’язані додаткові ріжки, вийшов на дорогу і зупинив машину. Водій привітно усміхнувся і ламаною російською привітався. Поруч сиділа гарна смуглява жінка з блакитними очима. Вона щось сказала чоловіку пуштунською і обернулася до по-святковому вбраних дітей, які сиділи на задньому сидінні цього хоч і старого, але доглянутого авта.

— Перевірка документів! — протяжно, сплюнувши під ноги, прогундів боєць, втерши рота рукавом засмальцьованого бушлата.

Афганець у старомодному костюмі зі штанами кльош, що вийшли з моди у минулому десятилітті, насилу всміхаючись, сказав щось жінці — й та дістала з бардачка пакунок. Чоловік розкрив його і почав нервово шукати там паспорт. У цей час до мерседеса підійшли інші солдати, які стояли на КП, курили і стежили звідти за діями свого товариша. Один із них, з маленькою рудою бородою, у камуфльованих штанах і в світло-зеленому, аж білому, бушлаті, що вицвів на сонці, підійшов ближче. На голові в нього, на відміну віж інших бійців, які були в потріпаних зимових ушанках, була гірськолижна шапка «пєтушок».

— Нех…ва тачка! — сказав він, обійшовши машину. Закинув на спину АК, відкрив багажник і почав там ритися.

Афганець розсердився і жестами намагаючись його зупинити. Боєць розвернувся і сильно вдарив чоловіка в обличчя: так, що той упав в придорожну пилюку. Жінка, заплакавши, вискочила з машини і допомогла чоловіку підвестися. Вона щось кричала, діти в машині плакали, щось кричали, але не виходили з неї.

– Єба…та!

Озброєні солдати схопили обох за руки і повели за КП. Той солдат, що зупиняв авто і роздивлявся документи, тупо дивлячись на одну й ту ж таки сторінку, кинув їх на землю і ліниво поліз до машини, де заходився виколупувати з «торпеди» програвач. Інший, бородатий, сів поруч і рився вже у бардачку. Вони не звертали увагу на дітей, які сиділи перелякані на задньому сидінні і плакали. За КП пролунали постріли. Діти припинили плакати, лише нажахано дивилися на КП. З-поза будівлі вийшли ті солдати, що відводили подружжя. Вони наблизились до машини і відчинили задні двері. Діти притихли.

— Не бійтесь! — нервово посміхаючись, сказав боєць із видовженим лицем підлітка; простягнув руку, на якій виблискував позолочений годинник їхнього батька.

— Ми відведемо вас до батьків…

Діти, не розуміючи ані слова, почали сильно кричати, чіпляючись за крісло.

— От у…бки малі! — закричав солдат, який щойно імітував невинну усмішку. На берцях у нього були плями крові.

— Я сказав — вилазьте, суки! — задихаючись од люті, кричав він.

Солдат сильно схопив хлопчика за волосся, а його сестру за руку і, витягнувши з машини, потягнув за КП. Раптом хлопчик вкусив його за передпліччя: виступила кров і солдат, скрикнувши, відпустив дівчинку. Задихаючись од люті, завалив хлопчика на землю й почав нещадно бити. Дівчинка ж, звільнившись, побігла.