Сергій Дячук - Біла ріка

— Гладкоствольна гвинтівка виробництва Іжевського збройного заводу кінця дев’ятнадцятого століття.

Поклав на землю.

— Так, шо у нас тут далі? О, британська магазинна гвинтівка. Вісім міліметрів.

Він прицілився у зв’язаних полонених, які сиділи на землі. У цієї гвинтівки приклад був обмотаний тканиною: зеленою хустиною з візерунками.

Взяв іншу.

— Так. карабін Маузера 98 К. Бляха! Цілий музей тут.

Побачивши ще одну трофейну гвинтівку, виплюнув сірника, що тримав його у роті, звертаючись до старшого:

— Командир! Раритет!

Він розлядав цю гвинтівку, крутив у руках. На прикладі — складне плетиво арабського письма. Білою фарбою. Цитата з Корану.

— Одинадцять міліметрів. Гвинтівка ГРА зразка 1874 року, М80.

Відклавши вбік, взяв інші дві.

— Гвинтівка системи Росса зразка 1910 року і гвинтівка системи Росса Енфільда зразка 1914 року.

Один із товаришів зброяра зауважив:

— Феноменально! Звідки ти це все знаєш? Той, самозадоволено сміючись, взяв наступну гвинтівку.

— Хто на що вчився! — відповів.

Усі інші десаники ДШБР [80] ДШБР — дисантно штурмова бригада. щось жували. То були листки коки, які клали під язик, а потім розжовували. Боєць у штурмовій розвідкуртці, з капюшоном на голові, неголений, зі скляними очима, підійшов до Івана:

— Що, прапор, х…йово? На, пожуй трохи, полегшає!

І він дістав з кишені листочки. Іван відмовився, натомість Мічман закинув собі до рота кілька листків.

— Даремно відмовляєшся. Ох…єнная штука. Краща за водяру!

Потім гукнув старшого десантників. Той підійшов ближче. Викладка на грудях, за поясом — добуті у бою пістолет Макарова ПМ та пістолет Р-08 «Парабеллум». Екіпірування довершували кросівки «Аdidas» і сонячні окуляри.

— Ей, десантура! Мужик, дай мені парочку? Той махнув рукою:

— Да забирай хоч всіх!

Мічман зняв АК і погнав одного зі зв’язаних убік. Іван відвернувся, дух почав белькотіти щось пуштунською, напевно, молитву. Пролунала коротка автоматна черга, потім крик і благання іншого полоненого. Знову постріли і тиша. Іван обернувся. В повітрі ще пурхало легеньке пір’я з одягу розстріляних. Десантники байдуже тинялися туди-сюди, ліниво жували листя коки.

Мічман дістав у Івана сигарету і обоє, затягнувшись, пішли дорогою до уазіка. Збуджений Мічман згадував історію з якоюсь своєю любаскою, ще з Союзу. Іван раптом перебив його і запитав:

— На кой ти це робиш? Мічман сходу відповів:

— Ти розумієш, мені подобається, коли з них пух вилітає… Красиво…

Іван лише сумно подивився на Мічмана, який замовкнув на мить, але потім знову заходився травити якісь тільки йому одному смішні анекдоти.

Надвечір Іван зайшов до казарми. Вже на порозі барака стояв густий запах анаші. Він тихо підійшов до бійців, що сиділи і лежали на ліжках в самому куті приміщення й розкурювали наркоту. Їх не налякала і не здивувала поява прапорщика.

— Ви що, зовсім ох…єлі! — закричав він. — У вас завтра вихід! Усім встати!

Ті лише засміялися. Тоді Іван схопив сержанта, який лежав на ліжку, хоч як той пручався. Іван вдарив його кулаком у скроню, — сержант упав, перекинувши кілька табуреток. Інші бійці підскочили, поправляючи паски. Один з них пошкодував викидати «косяк»: пригасивши, стиснув його в кулаці.

— Кишені вивертайте! — закричав Іван, підійшовши до бійця, що тримав у кулаці недопалок.

— Руки!

Той, наче не зрозумівши, прошепотів:

— Не зрозумів?

— Руки! — повторив Іван і розстиснув тому кулак. Взявший помятий недопалок, закричав:

— Наркомани! Б…ядь, вашу мать! Себе же травите у…бки!

Бійці тупо дивилися на Івана, жодної емоції не було на їхніх обличчях.

— Себе не шкода, батьків пожалійте! Бл…дь, завтра духи вас таких голими руками, як баранів, вуха та носи на прикраси повідрізають, а вас у цинках, «двухсотими», «тюльпанами чорними» — в Союз. Я вже за…бався мити трупи, — Іван раптово замовк, махнув рукою і пішов до виходу.

Сержант, підвівшись і втерши рукавом кров із обличчя, кинув навздогін:

— За це, прапор, отвєтіш. Це тобі не Союз. Зря нарвався!

Бійці загиготіли. Іван обернувся і перепитав:

— Ти щось сказав, чи мені причулось?

Іван, виходячи з барака, знову повернувся і хотів, напевно, ще шось сказати, але передумав, пробубонівши наостанок:

— Да пішли ви!

І вийшов у темряву афганської ночі, що вже накрила базу в Кабулі.

Зайшовши до себе в кімнату, поклав АК під ліжко. Зняв кітель. Перевірив розгрузку. Полежавши трохїи і знову встав, вийшов надвір. З міста долинали протяжні співи з мінарету. Подивився на розшите зорями афганське небо, й прошепотів сам до себе: «Як у Карпатах». Дістав пачку сигарет, витягнув одну, покрутив у пальцях, прикурив. Затягнувшись, збирався вже вертатись у кімнату, коли з-поза кунгу почулося тихе: