Сергій Дячук - Біла ріка

— Заї…ли, довго ще? Мене сушняк дере!

— Даа, саме час уже похмелитись.

Строєм пробіг легенький сміх. З першої шеренги вирвалося голосне:

— Відставити!

У відповідь — той самий голос:

— Що відставити — похмілля відставити?

Під легкий пересміх виголошували прізвища відзначених; з різних боків вони стройовим кроком підходили до генерала, козиряли, забираючи кожен свою грамоту, гордо відповідали на його привітання:

— Служу Радянському Союзу!

Іван вернувся у стрій з грамотою, з другої шеренги хтось кинув:

— Служи, Іван, как дєд служил!

— А дєд на службу х…й ложил! — завершив примовку Іван.

— Слухай, гуцул, ну, хоч ти мені скажи: що ми тут робимо?

Його підтримав інший голос:

— Блядь, я на цю війну не підписувався. Добре ще оті, у Вітчизняну, але ми за що воюємо тут?

Іван стояв мовчки, примруживши очі. Раптом йому пригадалося обличчя того коваля, який здирав підкови зі старенького коня у колгоспі в Киселицях, перед забоєм. Коваль тоді на мить повернувся і, побачивши хлопців, які перелякано вирячилися на його роботу, посміхнувся. Іван тепер чітко пригадав його обличчя…

– Іван, скажи, на кой ми тут?!

— Розмови у строю! — зауважив командир. Оркестр потужно заграв «Прощаніє словянки», колона рушила строєм: дивитись на виступ артистів із Москви. Військові посідали на лавочки. Навіс був лише над сценою, на якій баян кружляли жінки в стилізованих кокошниках і сарафанах. Потім хор співав пісні Великої вітчизняної. Зморені сонцем і війною чоловіки сиділи, втупившись на сцену, ніяк не реагуючи, лише якось машинально плескали у долоні після кожного виступу.

— Цікаво, а їм сказали правду, куди їх везуть? Минулого тижня по всьому аеродрому збирали книжки й туфлі на шпильках. Духи із зеленки літак заху…чили при посадці, — а там бібліотеку з Союзу везли.

Чоловіки мовчали. Закінчився черговий номер, усі знову заплескали у долоні. На сцену вийшла дівчина з довгими ногами і в короткому сарафані, з кокошником; у простягнутих руках вона тримала перед собою великі штучні яблука на таці. Глядачі помітно пожвавилися, засвистіли. Хтось голосно, щоб усі чули, вигукнув:

— Ух яка! Підем погуляєм?!

Військові зареготали. Сміх розчинився у гучній музиці: дівчина кружляла на сцені з підносом. Після концерту всіх присутніх запросили на пам’ятне фотографування з артистами. Солдати полізли на сцену, відштовхуючи один одного, — всі намагалися стати поруч із тою артисткою в короткому сарафані; ті, кому пощастило, сміючись, щось шепотіли їй на вухо. Артистка стримано усміхалася у відповідь.

Коли вже бійці розходилися по казармах, пролунав сильний вибух біля смітника за кунгом. На якусь мить усі розгубились, а потім швидко побігли туди. Біля вирви лежав скалічений боєць у шоломі, без лиця, весь у крові.

— Видно, територію на міни перевіряв, — сказав Іван.

— Ткнув прямо в капсуль! Ось, бля…, їбо… ло як! — сказав Мічман, ставши навколішки. Він вже й сам був весь перемазаний кров’ю. Поранений солдат простогнав щось слабким голосом — кликав маму.

— Тримайся, синок! — нашіптував хтось із тих, хто приніс брезентового плаща. Чоловіки усі разом акуратно переклали бійця на плащ і обережно понесли до медмашини, зеленого пазіка. Хтось примовляв:

— Тримайся браток! Держись…

Коли його поклали у машину, щоб відвезти в госпіталь, він був ще живий і стогнав: «Мама, мама…». Машина поволі рушила, чоловіки в закривавлених хебешках лишились мовчки стояти.

– Іван, дай сигарету, — попросив Мічман. Іван дістав з нагрудної кишені пачку і простягнув Мічману. Той дістав одну, вернув решту і, присівши, закурив. Дивний, нетутешній спокій відчував він у своїй душі.

Через тиждень вернулися десантники з рейду. Дужі хлопці, зовсім молоді, але на вигляд — ніби сорокалітні. Зістарені війною. Іван і Мічман стояли поруч біля машини. Край дороги сиділи зв’язані духи. Один з хлопчиків-десантників дістав шмат сала. Відрізавши кусень, заходився запихати його в рота одному зі зв’язаних душманів, примовляючи:

— На, жери, сука! Що? Не лізе? Блядіна! Один з десантури, з м’язистими руками в татуюваннях, стояв біля трофейноі зброї. На поясі у нього висіли наступальні гранати РГД-5. За спиною, як і у всіх десантників, — маленький ручний протитанковий гранатомет РПГ-18 «Муха». Він, вочевидь, добре розумівся на зброї: поруч, на камені, лежав його АК з обмотаними ізострічкою елемантами, які могли давати бліки на сонці або ж створювати зайвий шум. Десантник брав кожну з рушниць і коментував її властивості.