Сергій Дячук - Біла ріка

Підійшли до дороги, дочекалися, доки на світлофорі загориться зелене. Повз них повільно проїхав старенький жовтий автобус — «двійка». На зупинці зупинився новенький червоний Ікарус, що прямував з міста до аеропорту. Сергію подобалися ці великі сучасні автобуси. Він перший заскочив усередину пустого ікаруса. Великі сидіння — такі високі для хлопчика, наче до самої стелі. Іван щось шепотів жінці. Напевно, заспокоював.

Автобус довіз до аеропорту — великої горбатої будівлі — дуже швидко. Усередині — напівморок, і канонічний профіль Лєніна з блискучого алюмінію на цілу стіну. Світло зі злітної смуги падає на вождя: метушаться відблиски на високому лобі, бороді й товстій шиї. Чутно рев двигунів. Крізь велике вікно (точніше — крізь суцільно засклену стіну) відкривається чудовий краєвид: усе літовище, як на долоні. Чекають на зліт «аерофлотівські тушки» (Ту –154) з клиноподібними червоними прапорами на хвостах, що схожі на зміїні чи драконячі язики. Малий Сергій і Люда стоять, міцно вчепившись у перила, спостерігаючи це неймовірне видовище — стільки літаків! Трохи віддалік — блимають вогні у повітрі: літаки злітають і приземлюються. Іван сидить у червоному пластиковому кріслі, яких тут, у залі очікування, — десятки. На великому табло висвітлюються рейси прибуття і відбуття. Оголосили посадку на рейс до Москви. Протверезілий і невеселий Гєна перепитує:

– Іване, у Москві пересадка одразу на Ташкент чи будеш чекати?

— Та зразу, здається, — відповідає Іван. Він дивиться на дружину, яка має вкрай пригнічений вигляд. Вони цілуються, потім Іван бере на руки Сергія і Люду, цілує їх, обіймає Гєну. Катя, не обертаючись, веде Сергія і Люду пустою нахиленою платформою з другого поверху аеровокзалу. Малий радісно підстрибує від щастя, що вдалося побачити стільки літаків, і вже на виході перепитує у мами:

— А сколо папа повелнется с команділовки? Катя гладить малого по голові, сумно дивиться на нього:

— Скоро.

Назад їх відвозить той таки Ікарус, — в ньому їде лише Катя з дітьми та Поротікови. Малий роздивляється своє відображення у великому вікні автобуса.

Біля будинку вже не було нікого, — лише на задвірках, на лавочці, якась компанія з гітарою.

Катя мовчки відчинила двері квартири. Навіть не увімкнувши світло у вітальні, зайшла у ванну. Цю квартиру на третьому поверсі, поруч з центральним КП, родина отримала напередодні Іванового відрядження до складу «огранічєного контінгєнта совєтскіх войск в социалістічєской рєспублікє Афганістан». Іван цілу ніч не спав. Наступного дня зайшов до кабінету командира — полковника Шаповаловаі, — і в ультимативній формі заявив, що відмовиться від «відрядження» у тому разі, якщо його родина залишиться тут, у Союзі, на зйомних квартирах. Старий командир взяв слухавку, набрав номер і кивнув Івану:

— Товариш прапорщик, присядьте. Вирішимо ваше питання позитивно.

Катя згадала, як Іван, коли голився вранці, сказав, що йому запропонували відрядження в Афганістан. Вона саме готувала сніданок на кухні.

— А де це?

Іван, витримавши паузу, відповів:

— Сусідня країна.

— Ну, згоджуйся!

Але перш ніж чоловік прийшов на обід, сусіди розповіли їй усі обставини цього «відрядження» і Катя на колінах вмовляла Івана відмовитись. Чоловік відповідав, що не може, бо він прийняв присягу. До того ж, перед ним кілька людей вже встигли попідмовлятись, і якщо він теж не поїде, то його можуть взагалі звільнити зі збройних сил.

Зараз Катя сиділа, закрившись у ванні, сховавши лице за долонями, і плакала.

Переякані діти сиділи мовчки у кімнаті на дивані. Серьожа запитав сестру:

— Люда, а чому мама плаче?

— Сиди тихо! — відповіла сестра. Світло в кімнаті увімкнулося — заглянула заплакана Катя.

— Сергію, Люда, йдіть вечеряти! — сказала, втираючи сльози.

На дорозі догорала колона, лунали вибухи: на «Уралах» один за одним вибухали баки. Поруч, під скелею, лежали вбиті солдати. На колінах, заклавши руки за голови, стояли мотострілки, які потрапили в полон до духів після нетривалого бою. Деякі мали легкі поранення. Обличча в сажі. Трохи далі під скелею лежав їхній важко поранений товариш, який схлипував в агонії. Збиті в кров руки притиснуті до тулуба, широко розплющені блакитні очі — одного кольору з небом. Він судомно дихав, на лиці запеклася кров. Його голову підтримував прапорщик-бородань у брудній, пошматованій формі; прапор розстібнув ремінь на пораненому, щоб тому було легше дихати. Полонені з сумом дивились на товариша. Один з мотострілків, схиливши голову, гірко плакав, кликав маму і просив, щоб його не вбивали. Перед ними стояла шерега душманів — місцевих селян, оперезаних патронташами, з «бурами», гвинтівками «Лі-Енфілд» та радянськими гранатометами РПГ-7. Найманці-моджахеди були переважно з АК-47, що їх вони тримали на грудях. Усі — в чорних афганських сорочках із розгрузкою [78] Розгрузка — предмет екіпіровки солдата у вигляді жилетки для боєкомплекту гранат та автоматних ріжків. радянського зразка. Обличчя їм закривали традиційні хустини.