Сергій Дячук - Біла ріка

Наступного ранку Іван йшов по коридору казарми, вдовж якої стояла шерега бійців СА. За ним пленталася сонна Люда. У малої була червона з сірими вставками гедеерівська куртка з капюшоном, — туди солдати кидали яблука, цукерки, різні смаколики з домашніх посилок до свята. Стільки, що дівчинка ледь дійшла до виходу з переповненим капюшоном.

— Люда, можеш скорше йти!? — спитав Іван, але коли побачив набитий капюшон малої, усміхнувся, вигріб подарунки й порозкладав собі по кишенях шинелі.

Іван вів доньку за руку. Надворі їх перегнала шерега солдат, які гучно співали стройову:

— «Ідьот солдат по городу, по нєзнакомой уліце!». За два роки ця героїчна частина, яка була сформована у вересні сорок першого під Москвою, на початку німецько-радянської війни, мала святкувати свій сорокалітній ювілей. Напередодні біля центрального КПП на території частини, що була відгорожена від «військового містечка» білим бетонним парканом, поставили невеличкий монумент, викладений з цегли і пофарбований у блакитний колір. На алюмінієвих пластинах були викарбовані дати: 1941–1981. Знизу — трохи примітивні чеканні зображення в стилі листівок привітань з «дньом совєтской армії».

В березні 1980-го, олімпійського, року в Каті та Івана народився син, якого вони назвали Сергієм, — на честь чотирьох друзів, з якими вони потоваришували у Нейрупіні, де Іван прослужив п’ятирічну «свєрхсрочку». Був кінець березня, падав останій цього року лапатий сніг, Катя показувала немовля у вікно роддому, а внизу стояв щасливий Іван зі своїми друзями по службі. Катя поклала малого в ліжечко і через кватирку, на шнурку, підтягнула до себе передачу у чорному військовому портфелі. Крім різних продуктів, щасливий чоловік поклав туди банку «згущонки» в блакитно-білій обгортці. Люда, яка стояла поруч, мовчки ковтала слину, дивлячись, як дефіцитна смакота віддаляється від неї. І невимовне щастя охопило малу, коли портфель, повернувшись під обкладену світлорожевими кахлями стіну, виявився не порожній: там була блакитно-біла банка.

На Паску в Борисполі, на відкритому, фарбованому в темно-зелений колір, майданчику центрального парку, були танці. В самому місті не було жодного діючого храму. Після дискотеки молодь пішки вирушла в Іванків, — сусіднє село, де була єдина діюча церква на весь район. Біля церковної огорожі вже зазделегіть були виставлені патрулі з комсомольців і працівників підприємст міста та міліції, що відмічали собі у блокнотики всіх присутніх.

А влітку вісімдесятого через Бориспіль проносили вогонь олімпійських ігор у Москві. На місцевому стадіоні, побудованому з цієї нагоди, мали запалити від цього вогню смолоскип. Пофарбовані паркани, нові зупинки з викуваними елементами і мальованими сценами дозвілля простого трудящого народу. Івана та його співслужбовців з частини задіяли в очепленні. Надвечір Катя з Людою та маленьким Сергійком у колясці пішли в центр міста. По дорозі її зупинив міліціонер в парадній формі, не пустивши вперед — вимогливо запропонував завернути на сусідню вулицю. Катя, не сперечаючись, повернула у вуличку через приватний сектор: мазанки з дворами, забитим лахміттям, облущені й часто завалені паркани. Після того, як вогонь пронесли та зняли очеплення, вона зустрілася у натовпі з чоловіком. Він взяв малу на руки, й втомлена Люда відразу заснула, тож далі вони йшли вулицею мовчки. Біля «городка» їх обігнав одинокий автобус з темним салоном.

Сергій стоїть в темній вітальні двокімнатної квартири панельної п’ятиповерхівки. Йому три роки, і він не може дотягнутися до вимикача. З прикритої більшої кімнати, «зали», через фігурне скло білих дверей пробивалося тьмяне світло, що падало на стіни вітальні тільки біля самих дверей. Стіни — жовті. Певно, ще з тих часів, коли цей будинок здали в експлуатацію. Попередніх господарів цей колір влаштовував і вони не стали переклеювати шпалери. Хоча вірогідніше, що їм було не до ремонту. Казали, що у них у родині сталася якась «історія». Сергій прочинив двері й увійшов до кімнати. Там, у бідненько меблованому приміщенні, за великим розкладним столом сидить Іван. На перший погляд — веселий, але з глибоким сумом в очах. На ньому — добре підігнана зелена польова форма. Портупея, кашкет на колінах. Кокарда з зеленою зірочкою. Іван отримав «відрядження в Афганістан». Поруч сидить Катя. Вона склала руки на колінах. Розгубленість, марні спроби абстрагуватися від цієї новини. Перші ознаки важкої депресії. За столом також подружжя Поротікових: гарні, молоді й щасливі. Він — вродливий «старлей» із Тамбова, нащадок славетного роду з давніми військовими традиціями. Батько через пару років таки переконає сина і переведе його на батьківщину. Вона — «бойкиня» з Турки, телефоністка. Батьки Гєни були проти, щоб він одружувався з цією «западенкой-бендєровкой» і ніби навіть підібрали для нього у Тамбові кращу пару, їхнього рівня. Але Гєна наполягав, і таки одружився з Катею. Зрештою, це було чи не єдине вольове рішення у житті Поротікова. Щаслива Катя взяла на себе несолодкий тягар. Гєна був добрий інтелігент—інтелектуал, але мав слабкий характер, і вже тоді, «старлеєм», був душею компанії своїх старших за званням товаришів, бо пив з ними усіма і добре виставляв. Коронним висловлюванням Гєни тоді стало: «Я как вип’ю, сразу сєбя чєловєком чуствую», — його охоче цитували офіцери і прапорщики полка. В цьому шлюбі народяться двоє дітей: старша Катя і згодом, вже перед від’їздом у Росію, Іван.