Сергій Дячук - Біла ріка

Розчервонівшись од випитого, Гєна повернувся до Сергія і, засміявшись так, що його обличчя аж засяяло, вигукнув:

— Сєрьожа! Ану йди сюди!

Сергій, розігнавшись, пробіг повз стіл і сів на диван, привезений з НДР, — об’єкт заздрості для всіх гостей. Поруч сиділа старша на п’ять років сестра Люда, — дівчинка з вічно сердитим личком, яка, напевно, розуміла чи здогадувалася, що тата проводжають на війну, і тому сиділа ще сердитіша, ніж зазвичай, втупившись очима у біло-рожевий візерунок на шпалерах. Дорослі перезирнулись, сумно всміхнувшись. Гєна почав азартно розповідати якусь свою пригоду з чергування на КПП, — усі насилу всміхались.

Малий, нудьгуючи, дивився у вікно. Там, через дорогу від будинку, була загороджена білим парканом в/ч № 64324, «Краснознамьонний полк связі». На обгородженій території росли дерева: найближче були високі тополі, — влітку на них любили гніздитися ворони. Вітер хитав віття і Сергію, здавалося, що то велети, які силкуються перелізти через огорожу й залізти до кімнати, де вони зараз сиділи. Дорослі мовчали. Сергій вибіг на балкон і вчепився маленькими пальчиками у ґрати, вдивляючись у загадковий завіконний світ. Вже засвітилися ліхтарі на великих бетонних стовпах уздовж дороги, і вже було добре видно, що то ніякі не велети, а звичайнісінькі дерева. Приємна прохолода змінила спеку дня. На першому поверсі п’ятиповерхівки був «воєнторг»: два великі магазини, де теоретично можна було купити все необхідне — від хозтаварів до стакану улюбленого Серьожиного томатного соку. Проте у відділі «Соки-води» працювала хамовита продавчиня, яка любила кричати на дітей: «Чого приперлися? Води нема!». Це вона про автомат для миття стаканів. А ще в тому магазиніа на полицях були набори з пластмасовими солдатиками: індіанцями, вікінгами, єгиптянами, римлянами і ковбоями.

— Сергію! — покликала мама. — Йди-но сюди!

Малий забіг до кімнати, тато взяв його на коліна. Від Івана пахло одеколоном, сигаретами і свіжою формою — запахом «каптьорки» в казармі. Малий роздивлявся «командирський» годинник на руці батька. Потім всі мовчки встали і пішли в коридор. Хтось увімкнув світло. В пустій вітальні було тільки взуття та два плащі на вішаку. Поруч — «тривожнна» військова валіза. Іван одягнув кашкета, взяв Сергія за руку. Катя зачинила двері й усі мовчки пішли вниз. Назустріч піднімалися нові сусіди — сумовито привіталися. Новини у військовому містечку розліталися швидко, й усі знали, що молодого «прапора» відправляють в Афган, на страшну війну, й він мусить лишити тут безробітну жінку з двома малими дітьми на руках. Але то був «інтернаціональний долг» і країна була безжальна у своїх рішеннях.

В пісочниці ще бавились діти, поруч, на великій лавочці, сиділи їхні мамочки та бабки. Побачивши родину, вони відразу заходилися шушукатись, потім фальшиво-скорботно привіталися, похитуючи головами. Катя ене відповіла на привітання, — думками вона була вже дуже далеко.

Проминули перехрестя. Поруч — поле. Скраю — ошатна будівля з санчастиною на перших трьох поверхах і гуртожитком для військовослужбовців — на горішніх. «Кошкін дом» — так називали цю будівлю між собою вояки, бо жили там здебільшого молоді й ще не одружені лейтенанти, про чиї походеньки і пригоди містечком гуляли легенди. В будівлі з червоної цегли, побудованої військовополоненими німцями, світилися вікна, лунала музика, долітали веселі співи. По обидва боки дороги, що вела до частини, рсли тополі. Між дерев — патріотичні стенди на військову тематику, шедеври безіменних художників-солдатів, намальовані не без таланту, — чудові мішені для хлопчаків з містечка та шпани з міста. На одному зі стендів, що виділявся на тлі інших, був напис російською: «СССР НЕУКЛОННО ПРОВОДИТ ПОЛИТИКУ МИРА, ВЫСТУПАЕТ ЗА УПРОЧНЕНИЕ БЕЗОПАСНОСТИ НАРОДОВ И ШИРОКОЕ МЕЖДУНАРОДНОЕ СОТРУДНИЧЕСТВО». І знизу, маленькими літерами: «Из статьи 28 Конституции СССР». Малий затримався перед цим стендом. На яскравому блакитному тлі білою фарбою — «СССР»: перша літера стилізована під голуба з зеленою оливковою гілкою у дзьобі. Містечко вже не було відгороджене від міста парканом, і містяни часто приходили сюди, як на екскурсію: подивитися на вбрання офіцерських дружин, привезене з відряджень до дружніх «країн соцтабору». Лише наприкінці дороги, перед самою трасою Київ — Харків, що ділила Бориспіль навпіл, — перший КПП: на чергування там уже давно ніхто не заступав. Стояв він, мов німий свідок тих часів, коли містечко мало свій особливий статус та було відгороджене від решти міста.