Сергій Дячук - Біла ріка

— Сусідка. Дура! Мала вазу дефіцитну розбила, бавлячись. Так їй тепер, після побоїв, руки відняло і не знати, що буде… Може калікою лишиться на ціле життя.

На поверсі вже зібралися жінки. Чоловіки, розштовхавши глядачок, підійшли до кімнати тієї жінки. Двері були розкриті. На підвіконні стояла красива жінка в халаті з розтріпаними волосами, — явно не при тямі. Сергій подивився на Івана, сказав:

— Ти постій тут. Людей не пускай. А я спробую поговорити з нею.

Він тихо наблизився, простягнувши руку. Жінка кричала, щоб він не підходив ближче, бо вона стрибне. Сергій присів біля батареї, щось прошепотів. Жінка безупинно ридала, але через півгодини таки зійшла з підвіконня. Зайшли лікарі зі швидкої, забрали її. Сергій ще посидів трохи біля вікна, підвівся, підійшов до Івана й попросив закурити. Вийшли надвір.

— Пішли, вип’ємо, — запропонував Сергій, прикуривши.

Тільки тепер Іван наважився спитати, що він їй сказав. Сергій поглянув на Івана, витримав паузу, і потім незворушно промовив:

— Розповів, як я дітей у візочках та мамців їхніх в Празі своїм танком давив. І як мені тепер з цим живеться.

Він ще раз мовчки подивився на друга сумними очима.

До глибокої ночі вони сиділи на лаві у дворі, й Катя, не витримавши, вийшла з Людою забирати чоловіка додому.

— Уявляєш, Іване, мала сьогодні від мене втекла! Вискочила до КП, стала перед ворітьми. Стоїть, а там уазік командира частини якраз мав виїхати. Він вийшов з машини, взяв Люду на руки. Правду мама казали, що як не тримаєш дитину за руку, то не твоя дитина вже.

Іван, пригорнувши дочку, сказав дружині:

– Їдемо, Катя, до Борисполя.

— А де це? — здивовано спитав Власенко.

— В Україні, під Києвом. Мені Підмосков’я пропонували, але я відмовився.

Власенко мовчки потиснув Іванові руку.

— Молоток. Все правильно зробив. Ну, добре піду я. Моя, напевно, теж хвилюється, — сказав він. — Тільки вибач — на вокзал не поїду. На старість сентиментальний став. Ще розплачусь. Ось зустрічати — то інша справа. Може, побачимось ще колись.

— Обов’язкво.

— Приєзжайте до нас в Барановичі, — сказав на прощання Сергій, розчулившись. — Мама дуже радіє гостям.

— Я розумію, що у вас маленька дочка, а жінка вагітна другою дитиною, але повторюю: на жаль, вільної квартири у нас немає, товариш прапорщик, тому нічим допомогти неможу, — сухо сказав майор, закриваючи особову справу Івана в штабі полка.

Увечері Іван закрив контейнер з речами, лишивши його на полігоні, в каптьорці. Полігон був поруч з аеродромом, звідки один за одним злітали, мигаючи лампочками на днищі, військові та пасажирські літаки: їхній гул не міг заглушити навіть сильний вітер. Ліниво крутилися ребра локаторів і бігали бездомні пси, приручені бійцями. Іван підняв комір шинелі, подивився на годинник. Засунувши руки в кишені, швидко пішов на найману квартиру, де чекала жінка з дочкою. Насувалася ніч, було 31 грудня 1979 року. Іван із Західної групи військ потрапив служити до в/ч 64324, «Краснознамьонний полк связі». Ця частина була розташована в сонному містечку Борисполі, за тридцять кілометрів од Києва. Поруч з Борисполем був розташований міжнародний аеропорт, який прибрав собі назву цього міста зі славною історією, яке лишилось десь далеко, в минулому. Забудований по-новому Бориспіль зараз нічим не відрізнявся від інших, таких самісіньких, районних центрів країни Рад.

Був Новий рік, олів’є на столі, «Совєтскоє шампанскоє», прикрашена дощиком ялинка з червоною зіркою, чорно-білий телевізор транслював привітання країні: немічний генсек ледве-ледве читав текст із папірця. Катя з Іваном, разом із господарями хати, в яких вони знімали кімнату, мовчки сидівли за столом. Іван тримав у руці пляшку шампанського, щоб встигнути відкоркувати з останніми словами Брежнєва, під бій курантів. Діти господарки, які вже встигли добряче провести рік старий, вже не годні були терпіти нудного плямкання, яке час од часу перебивали «мухи» й ефірне шипіння; хтось із них почав розповідати анекдот про «дорогого Леоніда Ілліча». Баба Даша (господарка) гнівно обірвала цю спробу на півслові. Вона сиділа в акуратно зав’язаній білій хусточці й уважно слухала главу держави. Здавалося, лише вона одна вірить йому. Гєнсєк відпив з бокалу й нерозбірливо проголосив:

— Подздравляю ваас с новим, одна тисяча дєвятсот сємьдісят дівятим годом!

Присутні, сміючись, усе намагалися допомогти старцю з телевізора. Хтось викрикнув: «Бурниє і продолжитєльниє аплодісмєнти!». Нарешті. Бій курантів, вигуки: «З Новим роком! З новим щастям!». Іван спритно відкоркував пляшку, — вистріл поцілив у люстру, й баба Даша аж зойкнула, бо ж відсояла за нею кілометрову чергу в київському ЦУМі. Піна з пляшки, кришталевий дзенькіт.