Сергій Дячук - Біла ріка

Чоловіки пройшли через усю кімнату за дідом і через інші двері вийшли у сад. Там, в іншому кінці ділянки, в ідеальному порядку росли троянди. Дід підійшов до дерев’яної будки, пофарбованої у білий колір. Одягнув рукавиці, взяв секатор, і зрізав всі до одної троянди з клумби. Віддав їх лейтенанту зі словами:

— Це для вашої фрау, — так само незворушно, як і вітався.

Лейтенант хотів заплатити, але дід заперечливо хитав головою, склавши руки за спиною: «Найн, найн». Лейтенант ламаною німецькою подякував, дід усміхнувся:

— Бітте, — і мовчки провів чоловіків до хвіртки.

У сутінках, що сповивали маленьке німецьке містечко, світився лише вибілений паркан частини, що відгороджував її від Нейрупіна. Лунали поодинокі, ледь чутні звуки мелодії — грав духовий інструмент. Уривки мелодій змінювали одна одну. Потім уже гучніше полилася над віттям старих дерев легко впізнавана тужлива мелодія: «Прощання з полковим оркестром». Катя любила цю мелодію. Вона, на відміну тривожного «Прощання слов’янки», була спокійна і тільки трохи тужлива. «Прощання слов’янки» її жахало. В уяві виникали картинки з хроніки і радянського художнього кіна, де добровольці в цивільному, під істеричні викрики рідних, крокували вокзальним пероном, вчепившись в лямки своїх наплічників, марширували щільними строями на погрузку в нікуди, — у вагони для відправки на фронт. «Тривожна мелодія, страхітлива», — думала Катя. Полковий оркестр за парканом репетирував виступ до Дня Перемоги: то раптово вмовкав, то знову починав з того ж місця, спочатку. Виконавши різні мелодії, лише наостанок оркестр за білим парканом повністю зіграв «Слов’янку.

Гримів марш. Старші жінки, які сиділи на лавочці біля гуртожитку, припинили свої балачки, тужливо задумавшись.

Поки чоловік мав завершити службу в ЗГВ, Катя влаштувалася працювати у військторг, що знаходився по-сусідству з німецьким магазином, ден торгували здешевленими товарами для пенсіонерів, і де жінки радянських військових купували м’ясо — дешевше, ніж на базарі. У магазині Катю недолюблювали, бо вона була «бандерівка» (тобто, з західної України). Тому вона здружилася з німкенею Анкою, яка жила сама з сином (від радянського військового, з яким вона колись мала роман). Одна лише ця німкеня зі всіх продавчинь добре ставилася до Каті й часто запрошувала її до себе додому. «Воєнторг» часто їздив ув інші містечка НДР з «автолавкою», й ці подорожі давали змогу Каті побачити Німетчину, яку вона щиро полюбила не через її заможність (особливо на тлі країни Рад), а завдяки добрим людям, які її тут сприймали приязно.

До магазину, де працювала Катя, часто заходила безумна Хільда. У старої під час війни всі чоловіки з її родини не повернулися з фронту, а єдину, неповнолітню тоді, доньку зґвалтували радянські солдати — і дівчина покінчила з собою. Кажуть, що тоді від радянських військових народилося сорок тисяч дітей, — більшість із них силоміць відібрали у матерів і відправили у дитячі притулки. На цю тему існувало строге табу, але іноді жінки на кухнях перешіптувалися про весь цей жах, що розпочався одразу після падіння Рейху, коли радянська армія безкарно «насолоджувалася» перемогою. Німкеня ненавиділа «рускіх», в очах її був якийсь невгасимий відбиток тої ненависті. Вона приязно ставилася лише до молодої та сором’язливої Каті, показово звертаючись тільки до неї, заходячи в магазин заради дрібних закупів, завжди посміхаючись і дякуючи. Старші жінки в магазині, здебільшого росіянки чи зросійщені українки, кепкували з україномовної «западенки», яка погано говорила російською, й часто перемивали їй кістки по кутках. Але одного разу директриса магазину зле пожартувала — просто в залі, під сміх інших продавчинь. Тільки стара Хільда вийшла надвір і, попрощавшись з Катею, сказала: «Фашист фашиста видит іздалєка». Катя розплакалась. Скинувши халат, втекла з роботи додому, проридавши решту дня й цілу ніч, і лише на ранок зізнавшись чоловіку, в чім річ. Наступного дня Іван прийшов в магазин на розмову з колегами жінки. Після цього — й аж до самого від’їзду з Німеччини, — жінки були демонстративно чемні з Катею. Лише на прощання не стрималися, й довго торочили, що всі українці, мовляв, «бендеровцы» і «фашисты».

В магазин часто заходив один літній німець. Інтелігент, в окулярах, завжди з усмішкою. Казали, що то лютеранський священик. Колись Катя бачила, як у німецький магазин зі здешевленими товарами німці показово не пропускали вагітну жінку — дружину радянського військового; вона була на останньому місяці вагітності. Тоді цей дід перебіг дорогу, взяв жінку за руку і відчайдушно почав сваритися зі своїми співвічзниками; ті розійшлись, присоромлено схиливши голови, і він провів «рускую» аж до прилавка.