Сергій Дячук - Біла ріка

Нещадно пряжило сонце. Катя стояла в коридорі потяга, дивилася на поля. Проїжджали Польщу. Інколи на небокраї з’являлись обриси понівеченої німецької і радянської бронетехніки. Попри те, що війна закінчилась тридцять років тому, обвуглені каркаси танків чорними силуетами прорізали обрій.

Катя зайшла до купе й сіла поруч із чоловіком. Він мовчки, ледь усміхаючись, слухав сусіда по купе: військового, який вертався з відпустки назад у ЗГВ. Він був футбольним фанатом і без упину про це тільки й торочив, — Іванові й слова сказати не вдавалося. Розповідав про Блохіна з Лобановським та про фінал Кубка кубків між київським «Динамо» та мюнхенською «Баварією» в Києві, на Республіканському стадіоні. Іван упівуха слухав, покірно кивав головою. Катя гортала газету з кросвордами. Мала міцно спала поруч. Іван втомився слухати футбольні байки подорожнього, але не подавав виду. Йому пригадалося, як вони з братами та сусідськими дітьми ганяли старенького м’яча біля батькової хати. Коцьо, молодший із братів, як завжди, стояв на воротах, за які слугували два дерева в саду. Раптом м’яч полетів кудись убік, і якраз вийшов їх старий, Федор Пойдаш, зупинив м’яч ногою. Став на нього чоботом, потім повільно підняв і так само неспішно пройшов повз хлопців до дроворубу, притиснув м’яча до корча ногою і вдарив по ньому сокирою. По щоках його синів потекли сльози, але обличчя їхні лишалися майже незворушні. Старий чітким рухом загнав бартку у стовбур дерева, подивився строго на малих.

— Вам шо, робети нема чого?! Пусто час витрачати…

Старий пішов до хати, потім знову грізно подивився на малих. Став на порозі й звідти спокійно скомандував:

— Дрова перерубаєте у дровнику, — повернувся спиною, зайшов у хату й уже з сіней крикнув:

— За годину вийду, перевірю.

Вночі Івану снилися кошмари. Кінь у Кисилицькому колгоспі, якого привели на забиття. Він вийшов у тамбур, закурив.

Зранку на берлінському вокзалі було повно людей. Іван відійшов, не попередивши Катю, — купити сигарет. Катя тримала за руку малу. Покрутилась трохи на місці, й потім швидко пішла платформою: гадала, що загубилась. Навкола було стільки людей, що марно було роззиратися.

І тоді вона крикнула.

– Іван!

Аж луна прокотилася. Люди здивовано роздивлялися молоду жінку з дитиною, потім всі й собі закричали з характерним німецьким акцентом:

– І-ван! І-ван!

Катя обернулася — позаду стояв, усміхаючись, її чоловік.

Від Берліна до Нейрупіна, місця Іванової служби, було тридцять кілометрів. На вокзалі їх зустрів друг Івана по службі: молодий, але вже геть сивий чоловік. Люди розповідали, що він посивів під час «Пражської весни», коли жінки з дітьми кидалися під радянські танки. Молодий лейтенант посивів за дві години. «Бульбаш» (як його називали друзі) Сергій Власенко служив у танковій частині, що також квартирувала у цьому східнонімецькому містечку.

Вони довго їхали ідеально рівною дорогою, проїжджаючи чистенькі німецькі села, повз акуратні будиночки під червоною черепицею. Десь через годину доїхали до Нейрупіна.

Стареньке німецьке місто було ніби занурене у сон. Охайна ратуша з годинником, маленькі вулички, що тягнулися від центральної площі, охайні фіраночки у вікнах, рівнесенька бруківка.

То з одного, то з іншого боку вулиці у вікнах саме загоралося світло. Крізь шибки можна було роздивитися старі родинні світлини на стінах цих осель; на деяких були чоловіки в одностроях з останньої війни. Містом гуляла легенда, що Гітлер під час відвідин цього містечка любив гуляти сам, без охорони, тільки зі своєю улюбленою вівчаркою — здебільшого валами довкола Нейрупіна.

Вони проминули озеро з білими лебедями. З білорусом привітався якийсь чоловік, який ішов разом із вагітною жінкою.

Це озеро було улюбленим місцем відпочинку: містяни з дітьми підгодовували під час прогулянок птахів на воді, які підпливали майже до самого берега. Радянські військові на пікнику, хоч і в цивільному, яскраво відрізнялися від місцевих своєю поведінкою. Холодна війна вже наближалася до завершення, але тут, у Нейрупіні, це якось не відчувалося. Катя роздивлялася пам’ятники міста, строгі німецькі скульптури. Над містом височів костел з двома шпилями, червона крівля якого нагадувала малюнки до казок Андерсена.

Вони йшли мовчки. Підійшли до гуртожитку. Біля парадного два бійці намагались демонтувати масивну таблицю перед входом, на якій нерозбірливим готичним шрифтом щось було написано. Власенко зареготав, закриваючи свій «Трабанд».