Сергій Дячук - Біла ріка

— Абес нені нічого не казав, шоб вона не переживала.

Малий ще не відійшов від пригоди, але ствердно замахав головою. Це була остання дараба, завершення епохи сплаву гірським Черемошем. Скільки гуцулів програли в цьому змаганні з Білою рікою — про це знала лише Біла ріка і Господь Бог.

Юрій поставив приймач на стіл, а сам сів поруч, прислухаючись. Через шипіння долинали голоси ведучого, який розповідав про художницю Аллу Горську, вбиту КГБ у Василькові, під Києвом, бо вона вийшла з комуністичної партії. Жінка була активною учасницею спілки української молоді. Через це її монументальну роботу на Байковому кладовищі закатали в бетон. Її товариш, який також вийшов із партії, загинув при загадкових обставинах.

Юрій задумано встав, скрутив звук. Він ходив по кімнаті, коли зайшли Іван з Микуцею. Іван сів на стілець і притулився до стіни.

— Як сходили? — запитав Юрій.

Іван подивився на Микуцю, всміхнувся, підморгнувши йому.

— Та добре, тату.

— Це добре, добре… — промугикав Юрій, наче сам до себе. Потім вийшов в іншу кімнату, до свого домашнього іконостасу. Запалив свічку і почав молитву.

Наступного ранку Іван з жінкою та дитиною поїхали в Путилу. В районному центрі мали надати Каті дозвіл на виїзд за кордон, підготувати ще якісь документи, — на це пішов тиждень. І протяом всьго цього часу Катя боялася, що її можуть не випустити, адже її родина колись була виселена, та й сама вона народилась у таборах для політв’язнів. І справді, секретарка аж скривилась, коли гортала її папери, але одразу посерйознішала, коли побачила Іванову папку. На зворотньому шляху вони заїхали до вуйни Гафії в Селятин, яка їх приязно зустріла й частувала. Жінка добре пам’ятала, яку роль зіграв Іванів батько, Федор, в житті її Савети. Дівчину могли посадити через велику недостачу в магазині, й тоді Федор без вагань відшкодував збитки замість неї. Щоправда, то були гроші його брата, Івана, які той довірив йому зберігати. Про старого лісника Федора в горах ще добре пам’ятали. Вийшовши з автобусу, до Івана з Катею причепився міліціонер. Селятин був майже на кордоні, й місце було режимне, але коли він з’ясував, що цей молодий чоловік є сином покійного Федора Пойдаша, лютого лісника без трьох пальців, командира «стребків» з Киселиць, він особисто провів сім’ю до Гафії й, дочекавшись їх із гостини, взявся підвезти до зупинки і навіть посадив їх на автобус. Приязно усміхаючись, попрощався з ними, й ще кілька хвилин стояв при дорозі, дивився їм услід.

Через тиждень Катя покидала батьківський дім. Починалась нова епоха в її житті. Вона — вже доросла заміжня жінка — залишає цей дім на горі, де минуло її щасливе динство і дівоцтво. Їй здавалося, що смереки над хатою якось незвитчно затихли. Вона довго чекала цього моменту, але тепер їй хотілось плакати. Іван взяв валізу, вільну руку простянув дочці. Катя поцілувала тата, малого Микуцю, обнялась із рудою Світланою, пригорнулась до матері — жінки розплакались. Юрію і самому набігли на очі сльози, й він почав жартома сваритись — по-справжньому не вмів.

— То корова телі любе та лиже, — повторював він якомога суворіше, але голос його тремтів.

Старий пригадав, як брав малу Катю собі на рамена, ховав її маленькі ніжки в кишені й так вони йшли десь далеко у гори: до родичів або на далекий хутір, в полонини, де жив його улюблений вуйко, — хрещений батько, мамин брат. То був старший брат баби Матріщеної, німий від народження. Він ще з юності жив у невеликій хаті сам, випасав овець, рідко спускаючись у долину: лише до церкви на великі храми або на родинні події. Німого у горах вже давно не було. Він помер десь одночасно з Дмитром Петришканом, Юрієвим татом, і всі тоді дивувалися тому збігу. Тоді казали, що це невипадково. Казали, що відійшли до Бога останні гуцульські королі. Та далека полонина потім названа була на честь німого.

Заплакана Катя підійшла до чоловіка, взяла малу на руки і знову озирнулась на хату. Згадала щасливі миті дитинства і юності, що так швидко промайнули тут, на горбах над Довгополем, у смерекових горах. Пригадалася стара ґражда, — то був ніби сон. Великий ключ від брами і від вхідних дверей, яким вони, діти, любили бавитися. Великі, мов кімната, сіни й піч на півкімнати. Катя усміхнулась, коли згадала, як заблукала й кричала, кликала неню: «Мамо! Мамо!». Другий вихід із сіней, двері відчиняються і перед нею — город. Поруч довга стайня для овець від старих заможних ґаздів-гуцулів і довга лава через усю кімнату, витесена зі старого дерева. Вони разом з іншими дітьми любили вовтузитися на цій лаві, роздивляючись закопчені косівські кахлі (димаря у тій хаті не було; дим з печі виходив через стріху. Пригадався приємний запах закіптюженого старого дерева, приємний запах тієї старовіцької ґражди. «Даремно знесли стару хату», — подумалось Каті. У тої старої хати була душа, вона була мов жива, хоча багато матеріалів з неї потім використали в будівництві нової, тож вона усе ж таки залишалася жива й дотепер. Пригадалось, як вони з найкращою подружкою бавились у саморобні ляльки, повідрізавши собі косички для цих мотанок. А потім лежали в літній траві, у толоці над ґраждою, аж біля самого лісу. Лежали мовчки, слухали дзвіночки на худобі, що випаслась неподалік, і спостерігали, як хмарки пливуть небом. Але й отримали вони тоді від своїх батьків за ці підрізані коси. «Бо не можна плазувати [76] Плазувати — легковажити, бавитись та імітувати якісь серйозні речі. !», — кричала Марія, побивши малу по дупі. Чи вже пізніший спогад: як вони підлітками блукали з тією ж вірною подружкою в малині, в чагарниках над осипником, і як подругу вкусила змія, й Катя несла її в долину до баби Матріщеної на плечах, бо у неї розпухла нога, і як стара гуцулка Анна відшіптувала той укус, і набряк спадав просто на очах. Згодом баба навчила цьому малу. Катя згадала чомусь ті дві дівчинки, сестер із села, рідних, але таких різних — чорняву й біляву. На Різдво вони завжди приходили колядувати вдвох, і знали такі коляди, яких ніхто не знав. Усі дивувалися, навіть дєдьо Юрій, який їм завжди давав більше, ніж іншим колядникам, і завжди чекав свята, щоб вони прийшли і заколядували. Катя згадала, як вони стоять у кожушках посеред кімнати, біля образів, і співають. Одна з них тепер у районному центрі, в Путилі, вийшла заміж, а інша, красуня Ольга, теж вийшла заміж, але за пілота «Аерофлоту», й тепер десь за кордоном. А вона, Катя, тепер їде в Німеччину, казкову країну з красивими будиночками, Балтійським морем і готичними шпилями, полишаючи світ гуцулів, який швидко змінювався.