Сергій Дячук - Біла ріка

— Рішення партійного форуму вражають масштабністю і глибиною. З’їзд дав партії і народу чітку, науково обґрунтовану програму розвитку нашої країни, програму комуністичного будівництва на одинадцяту п’ятирічку і на період до 1990-го року, — лектор аж закашлявся від показного ентузіазму. — Ім’я та справа В.І.Леніна непідвладні часові. Минають роки й десятиліття, а ідеї великого революціонера і мислителя не старіють, постають перед людством в усьому своєму грандіозному масштабі!

Курсанти з перших рядів старанно і акуратно записували, натомість вусаті «діди» з гальорки подумки вже «обмивали» свої зірочки.

— З’їзд продемонстрував торжество марксизму-ленінізму в ділах і в планах радянського народу, переконливо показав, що КПРС успішно продовжує справу, розпочату Жовтневою революцією, послідовно втілює в життя безсмертні ідеї Леніна, впевнено веде наш народ по шляху комуністичного будівництва, — лектор знову замовк, витираючи хустиною піт з лисини. Натхнено змінивши інтонацію, продовжив:

— У кожнім серці знайшли гарячий відгук слова про те, що немає тепер для жодного народу питання істотнішого, більш важливого, ніж збереження миру, ніж забезпечення найпершого права кожної людини — права на життя. Як сказав Генеральний секретар ЦК КПРС товариш Леонід Ілліч Брєжнєв…

Замполіт збився, загубивши текст, але за мить тріумфально проторохкотів:

— Як сказав Генеральний секретар ЦК КПРС товариш Леонід Ілліч Брєжнєв на самому початку звітної доповіді ЦК, величною є наша мета — комунізм! І кожний трудовий успіх, кожен рік героїчних звершень, кожна п’тирічка наближають нас до цієї мети. З цієї точки зору партія оцінює і наступне п’ятиріччя. Справ попереду багато. Завдання треба розв’язати великі, складні, але ми розв’яжемо їх, і розв’яжемо обов’язково, як сказав Леонід Ілліч… — замполіт зняв окуляри.

Увечері прапорщики вирушили в місто — обмивати зірочки. Іван, прапор-вусань та картярі зайшли до фотостудії, напроти якої, на тлі красивої мечеті з блакитними банями, висіло доволі потворне зображення Леніна, який обнімав маленьких узбечок в халатах, із чорними кісками. Напис під картиною був узбецькою мовою.

Вулицею проїхала одинока автівка — жигулі-«копійка». За нею плівся дід на якійсь східній чортопхайці, запряженій віслюком, — віз дрова.

— Старік Хатабич, — вигукнув рудовусий прапорщик.

Чоловіки зайшли до студії і, ледве стримуючись од сміху, врочисто стали на килим, дивлячись в об’єктив.

— Товариші прапорщики, увага, знімаю! — вигукнув фатограф-узбек (російською, з сильним акцентом).

Вони вийшли з ательє. Зима в Узбекистані зазвичай тепла, але цей день видався холодний.

Протверезілі чоловіки попіднімали коміри своїх кітелів і, закуривши, поодинці розійшлися вуличками старовинного міста.

Іван вже тиждень був у горах. Він заїхав забрати жінку та доньку, зробити дозвіл на виїзд Каті закордон, і за кілька днів вони збиралися їхати в ГДР, де йому випало продовжувати службу в ЗГВ [75] ЗГВ — Західна група військ. Радянські військові частини дислоковані на території НДР. .

Будні перед від’їздом були однакові. Одного разу, вертаючись із Галіції, Іван з малим Микуцею (молодшим братом Каті, який постійно ходив за ним хвостиком, відколи Іван вернувся у гори) вирішили скоротити дорогу й пішли річкою на Сокільці, убрід. Влітку ріка була не глибока. Іван закотив штани по коліна, Микуця був у шортах. Зняли сандалі, хоч камінчики й кололи ноги. Коли дійшли майже до середини, вода почала швидко прибувати. Іван зрозумів, що скоро мали би йти дараби. Вода все прибувала, тож Іван міцно схопив малого за руку і потягнув за собою. І тут велика хвиля, що летіла швидким потоком, збила малого з ніг. Іван сам ледь тримався, але не випускав малого. Той одною рукою тримав шорти, — хвиля стягнула їх до колін. «Труси, труси! — репетував Микуця. Тільки вони вийшли на берег, вже на Буковині показалася дараба — величне видовище. Спереду стояли троє чоловіків, які викручували довгі шести, керуючи довгою, десь із п’яти плотів, дарабою. На свіжозрізаному гіллі смереки лежав гуцул старшого віку. Він ліниво покурював папіросу. Помітивши на березі Івана і Микуцю, зняв капелюха, — Іван махнув рукою у відповідь. Дараба з шумом пролетіла рікою. На останньому плоті стояла яличка, вбита між кругляком. За мить вода спала. Іван озирнувся, перехрестився, й вони повільно пішли з малим вгору. Вже на дорозі він шепнув Микуці: