Сергій Дячук - Біла ріка

— Візміть за душу! — наполегливо повторювала та жінка. Видно, що з Галіції. Юрій сорок днів вичитував савтерю за її померлу родичку. Вичитавши все, як треба, в останню ніч йому наснилась померла. Вона сумно прошепотіла йому: «Дайте мені подушку». Коли Юрій перестрів її родичку в селі, розповів про свій сон. Та аж зблідла, згадавши, що під час похорону вони не поклали подушку в труну, а поспіхом всунули якесь ганчір’я під голову небіжчиці. Юрій взяв подушки, привітно всміхнувшись.

— Най Бог прийме, — прошепотів він собі у вуса, закручені по краях ще по австрійській моді. Розмова перекинулась на якісь буденніші речі.

Біля церкви стояли переважно старі люди, трохи жінок та чоловіків середнього віку, молоді майже не було. На лаві під церквою сидів бідно вбраний старий музикант. Він якраз заграв печальну мелодію на своїй потріпаній дуді. Священик почергово підходив до кожної групи людей, ставав на розмову. Від дороги, де зібрались на зупинці хлопці, долинав шум від увімкнутої на повну гучність радіоли, яка своїми бадьорими ритмами перебивала печальні ноти старого музики.

Задумана Марія вела за руку внучку, Юрій ніс подушки, отримані за простибіг, Катя перечитувала листа від Івана, отриманого зранку. Так вони мовчки дійшли до хати на горбі. Перш як зайти до хати, вони всі разом всілися на лаві біля порти. Сонце котилось над горами, спекотне і сухе літо закінчувалося, на високі сухі трави сідали комахи та метелики, сухі стебелини похитував приємний ще літній вітерець. Марія відкрила порту, підійшла до порогу. Припідняла верітку, яка лежала на великому річковому камені. Цей валун лишився ще від старої гражди, що стояла тут колись. Дістала ключ і відчинила двері. Юрій з онукою на руках та Катя ще трохи посиділи на лаві, вдивляючись на той бік, на Галіцію. Потім Юрій забрав подушки, що їх поклав був біля лави, і родина зайшла до хати. Марія вже мовчки куталась у стайні: давала худобі їсти. Юрій, як завжди, закрився у великій кімнаті, налаштував радіо на «ворожі голоси» і слухав, стишивши звук.

До великої, залитої східним сонцем авдиторії зайшов дужий чоловік із шикарними рудими вусами. Він впевнено піднявся на сцену і став за трибуну з гербом СРСР. Над нею, майже під стелею, висів великий червоний транспарант на всю довжину приміщення. На ньому білими літерами було написано: «ПАРТИЯ — УМ, ЧЕСТЬ И СОВЕСТЬ…» Перші ряди курсантів встали. Чоловік, іронічно всміхнувшись, запропонував їм сідати та гучно виголосив:

— Товариші солдати, сержанти, прапорщики…

Задумавшись на мить і, ніби раптово згадавши, аж викрикнув:

– І мічмани!

Ще зовсім зелені курсанти сиділи в перших рядах: вони напружились і здивовано перезиралися. Старші, які сиділи позаду, тихо засміялися. Здоровань із густими пшеничними вусами вів далі:

— Курс моїх лекцій має назву… — прокашлявшись у кулак, доповідач обмацаів кишені й дістав папірця, розгорнув перед собою. Напружившись, зачитав звідти швидко та голосно:

— Про користь сивушних олій для організму дорослого чоловіка.

Задні ряди вибухнули сміхом. Залою прокатилась луна від гучних оплесків. Перші ряди повідкривали роти.

Іван сидів на гальорці, писав листа Каті просто в зошиті для конспектів з політінформації, тихо всміхаючись у вуса, які завів ще у школі. Поруч зосереджено грали в карти два прапорщика, теж з України. Натомість справжній лектор, який затримався в дорозі, тепер стояв у дверях і здивовано спостерігав за дійством. Він слухав псевдолектора, так і не наважившись переступити поріг авдиторії. Аж коли доповідач з трибуни проанонсував анекдот про генсека, лектор-замполіт, згорблений чоловік старшого віку з одинокою золотою зіркою майора на погонах, під сміх курсантів швидко пройшов між рядів. «Артист» швидко забрав свій папірець і зійшов зі сцени, козирнувши замполіту, й поплівся на гальорку, до Івана, який усе ще натхненно писав листа дружині. Картярі теж не збиралися згортати гру, тільки сховали карти під стіл, і продовжували азартно підкидати й крити, з примовками й стишеними вигуками. Замполіт прочитав довгу і нудну нотацію, в якій процитував Леоніда Ілліча Брєжнєва: генсек називав прапорщиків золотим запасом збройних сил. Натомість майбутні прапорщики, на думку доповідача, не виправдовували такої довіри. Замполіт, поправивши рогові окуляри, витер піт з лисини, й натхненно періщив словами повітря, а тим часом на його зеленій сорочці, під пахвами, розростались мокрі плями.