Сергій Дячук - Біла ріка

— Кірасін се скінчив, — сказав він і за мить повернувся вже з іншою лампою. Вітер бився об стріху, наповнював дім химерними звуками. Крізь вікно у візерунках паморозі годі було щось роздивитися.

Панотець з великою чорною бородою, одягнутий у цивільне, зайшов до веранди. Юрій тримав в одній руці лампу, а іншою допомогав священику зняти пальто й струсити сніг.

— Такого снігу намело! — вигукнув отець. Поправив по-військовому пасок, порівняв на грудях православний хрест святого Лазаря [71] Хрест Лазаря — восьмиконечний православний хрест, що його священик носить на грудях поверх підрясника та риз (або ж цивільного одягу). (з перехиленою нижньою перетинкою). Юрій поцілував йому руку.

— Та лешіт ви, Юрчіку, — всміхаючись сказав отець, — лед до вас на горб заліз!

— Йо, то як цілу ніч буде сепати, то під самей стріх хату завалет.

Отець підійшов до Юрієвого кутка з іконами.

— Ціла каплиця у вас тут, Юрчику, — промовив отець, дістаючи з портфеля облачення. Акуратно вдягнув єпітрахіль, потім — старенькі білі ризи, нарукавники. Перехрестившись до образів, зайшов до кімнати. Там на ліжку сиділи молоді: Іван — у військовій формі й повстяниках, Катерина — в светрі. Марія занесла Люду, свою першу онучку, до першої кімнати. Поклала малу на ліжко коло натопленої печі (вона спала). Після вінчання батьків її мали охрестити. Анна в задумі стояла біля вікна.

Отець мав гарний голос і його співи пергукувалися з вітром, що летів долиною. Сніг падав вигадливими зигзагами, — він летів з Маркової кичери. Здавалося, ось-ось під його потугою почнуть ламатися смереки, що гнулися то в один, то в інший бік. Внизу вже спало село, — тільки ліс стогнав. Отець співав упівсили, але іноді в натхненній молитві, хоч і сам того не зауважував, підвищував голос. Було таке враження, наче все це відбувається у церкві.

— Вінчаєтсе раб Божий Іван рабі Божій Катерині…

Він сам правив це вінчання. Час од часу йому тихенько підспівував Юрій з ненею, у Анни в очах стояли сльози. Панотець рушником обв’язав молодим руки і повів довкола столу.

Після всього розчулена Анна підійшла до своєї онуки та її чоловіка. Взявши їх за руки, тихо прошепотіла:

— Все має іти по порядку, бо все на небі вже сплановано по роках. Йо, на небесах розписано. В житті, як на довгій ниві, все вертається: зло — злом, добро — добром.

Й потім, подавши калачі:

— Дєкуйте Богові за хліб.

— Цего року у нас на гуцульщині було страшно багато ос. Мама назбирувала цілі баняке і душила їх, щоб вирятувати бджіл. Такої кількості ос ні ми, ні мої батьки не памнєтаємо. І тут недавно одна жінка моїй мамі розказувала, шо вона патранує [72] Патранує — доглядає, патронажна служба соціальна опіка одиноких старих та неповносправних. стареньку жіночку у віччині, в тої на лужку у головах [73] На лужку у головах — біля ліжка в стороні голови. оси зробили гніздо собі, а поросє в стайні просто заїли, і ця стара жінка сказала, шо таке було в її дитинстві. Вона запамнєтала, єк мама з татом говорили в хаті, шо буде велика біда. Люди будут дуже їсти межи собов. Вона це дуже запамнєтала, бо витак того року зачиласе війна, а в Росії революція. Йо.

— А чули, Юрій-савтерник відкривав книгу і казав, шо правда відкриється і велика держава вкреєтсе великим позором. Йо, йо, — шептала гуцулка, прикриваючи долонею рота.