Сергій Дячук - Біла ріка

«Якби бачила Ялена», — знову подумав старий і ледь стримався, щоб не розплакатись тут перед усіма. Він підійшов і міцно поцілував сина в губи. Більше вони вже не побачаться.

Наступного року забрали Коцю. Старому Пойдашу ставало все гірше, але він вперто не визнавав лікарів, як і всі старі гуцули, — ба навіть зневажав їх. Провівши свого другого сина у військо, Федор зайшов до старої хати, поклав на стіл фотографії у великій заскленій рамі й схилився над ними. На одній фотокартці він був з Яленою і маленьким Іваном; поруч стояв Павло з букетом квітів, — усі у вишитих Яленою сорочках; ось вони в Стебнях біля хати у лісі, а на іншій світлині — Пасха, вони на цвинтарі, Федор сидить на траві й тримає ще зовсім малу Васютку в розшитому маленькому кожушку; над ними усміхається в об’єктив Ялена, у хустці й кожусі; поруч капловухий, підстрижений під нуль, Іван; він кумедно тримає перед собою капелюха; тут таки Павло, а вуйко тримає на руках Коцю в модному дитячому костюмі; а ось вони всі в Площах на сінах.

Федору накотились сльози на очі, він вкинув кілька дровеняк у грубу, розгріб жар кочергою і сів біля вогню, тримаючись рукою за груди. Дістав з шафи лезо та помазок, ретельно намилив обличчя і наосліп заходився зголювати щетину. Отак поголившись, він знову поглянув на велику раму з фотокартками і побачив в ній своє відображення — поголене бліде обличчя з запалими очима.

Наступного ранку Федор в лісі вполював козу і ніс її на плечах через туман, упрів. Вже перед селом не витримав, — напився холодної води з потоку: тут його і пропекло, мов списом.

Через два місяці він лежав під джерґою у кімнаті, груба була натоплена, але його трусила лихоманка. Федор дістав запалення, йому щось ввижалося. Раптом, на мить ніби опритомнівши, він заговорив:

— Знесете хату — з того світу дістану!

Присутні перезирнулися. Вони зрозуміли, що він мав на увазі ту маленьку хатку, котру збудував колись старий Василь Полєк для Ялени в горах; ту хатку, в якій він зазнав колись щастя з єдиною коханою жінкою в своєму житті, й де народився їхній Іван. І вже потім він ходив до неї, сідав коло вікна, щось собі думав, згадував. В гарячці він часто вертався до неї.

Коли ховали Федора, були люті морози. Ледве викопали яму в промерзлій землі. З війська приїхали Іван та Коцьо, який щойно відбув військову присягу. Приїхав Павло та вуйко з Румунії, який був, як завжди, у чорній шапці (за румунською модою) та чорній шкіряній куртці. Федьо лежав у труні, мов живий. За життя він нажив безліч ворогів, які стояли зараз поруч і дивилися на покійника, й наче не вірили своїм очам; тоді багато хто прийшов переконатись, що він і справді вмер.

Федор лежав у своїй формі лісника з легкою усмішкою на вустах, наче трохи розчулений, — за життя ніхто, навіть серед найближчих родичів, його таким не бачив. Коли викопали яму, земля трохи осипалась, аж стало видно край гробу Ялени. Хреста ніс німий каліка — той таки, який кілька років тому ніс хреста Ялені, як і усім іншим небіжчикам у селі. Це була його робота. Коли не було похоронів, він сидів з чоловіками біля їдальні, і хоч не розумів до пуття, про що бесіда, завжди ствердно кивав головою, за що отримував від них якісь дрібні гроші чи булку з маслом. Чоловіки іноді кепкували з калічки, питали у нього: «Ну шо, коле вже женешсе?» Той, встидаючись, червонів, махав рукою: «Йо-й, та леее-шш-ет менее гет!». І неодмінно додавав: «Тііі жін-кееее зара усі курве чере одну!».

Калічка допоміг встановити хреста на могилі Федора і підійшов до малих Пойдашів. Він плакав і казав, що «тооо фейст хооороша люде-на бууула, дообрий ґааазда». «Дякувать!» — сказав у відповідь Онуфрій, по-дружньому стиснувши його плече й всунувши якісь гроші в руку.

Ялена, молодша Федорова сестра, та Микуця, чоловік Одокії з Кутів, який уже відсидів «за банду», ходили між людьми й наливали горілку, примовляючи: «Випийте за вуйкову (братову, дєдьову чи й просто Федорову) душу». Мачуха з молодшим Василем стояла в стороні зі своїми родичами з урочища Широкого. Онуфрій звернувся до Коця з Іваном:

— А єк служба, хлопчища?

Це вперше за весь похоронок він до них заговорив, сумно усміхнувшись.

— У Германію заберают служити, — відповів Іван. Коцьо мовчав, бо лише встиг приїхати до частини, як мусив вертатися: йому ще не було про що оповідати. Онуфрій взяв хлопців за руки вище ліктів, де на шинелі були пов’язані чорні стрічки. Стиснувши губи, подивився їм у вічі, стримуючи сльози. Надягнув румунську шапку й поволі пішов, знявши її лише перед самою церквою і перехрестившись на виході з церковного подвір’я. Вуйко Іван обійняв хлопців, по його щоках текли сльози. Поцілувавши Васютку, він пішов за братом.