Сергій Дячук - Біла ріка

Звечора змучені Петришкани йшли дорогою в Довгополі. Не доходячи до хати, старий зупинився над рікою, де ледь виднілася доріжка в долину, до Черемоша. То був крутий схил, по якому його сини тягали колись на спині кругляки: дрова, що він їх скидав, коли старий Кабюк ще водив дараби. Дараба летіла рікою в долину, а малі Юрій, Михайло, Іван, Микуця бігли один за одним доріжкою, хапали кругляки собі на спину і тягнули горі. Сини Петришкана зникли за деревами і він лишився на дорозі сам. Петришкан поглянув на небо, в якому вже засвітилися перші зорі. Він жадібно вдихнув повітря. Небо над Головами, що застили горби на тій стороні, виповнилося зорями. Деякі горіли дуже яскраво, деякі ледве було видно. Довгі сиві брови старого здійнялися. Звідти, з Голів, колись прийшли Кабюки на цю сторону, але там ще лишилася фамілія. Єдине, що наголос там робили на другому складі прізвища. В дитинстві його старий часто ходив туди. Він дуже ясно пригадав його, — вже призабуте з роками лице (фотокарток не лишилося). Пригадав, як вони з братами та дєдьою спускалися вночі з цих гір, які були схожі на голови велетів. «Тягнулися вони, як діди-велети, до неба, — от гуцули й назвали їх колись «Головами», — розповідав дєдьо. По тому старий показував малим зорі на небі, розповідав, як котра називається: «Шоб якшо колес заблудютсе у лісі, по нем могле знайте дорогу додому». Але інші два брата так десь і заблукали світами. Один ще десь до другої війне поїхав в Америку і вже більше не вертався, а другий пропав під час війни.

Старий Петришкан сумно всміхнувся і пішов, спотикаючись від утоми.

У неділю вранці, після служби, Петришкан із жінкою вертався від церкви до хати. Він, як завжди, відставав від неї: та йшла з сусідкою і про щось собі з нею говорила, забувши про чоловіка. Старий ледь ішов, накульгував, спираючись на бартку, — він безнадійно відстав і вже не намагався наздогнати Анну з подружкою. Жінки вже зникли за поворотом, коли налетів легкий вітерець, а потім — маленький вихор, в який потрапив Дмитро, й старому відняло мову. Коли Петришкан таки дійшов до хати і оперся двома руками об порту, його стара вже зняла кожух, постоли та вмостилася на ґанку, на лаві.

Побачивши чоловіка, що безпомічно стояв коло порти, вона підвелася.

— Дмитро! Шо сі стало?!

Той не відповідав, тільки попросив жестами папір з олівцем.

На ліжку сидів Дмитро. Він втупився своїми сірими очима в якусь незриму для інших далечінь. Анна лагодила їсти, по хаті бігали малі Миколаїшені й ще якісь сусідські діти. До хати зайшла Катерина і, привітавшись, почала роздавати всім плитки шоколаду, якими дівчину обдаровували хлопці. Старий звеселився, всміхнувся собі в уса, взявши у малої гостинець. Він тримав цю шоколадку в яскравій обгортці, погладжував довгими, скаліченими пальцями. На мізинці тьмяно сидів гуцульський перстень з червоними хрестами і візерунками. В житті йому мало що дарували. Він мусив утримувати велику родину своєю важкою працею, то радів навіть найменшому дарункові, — особливо цим солодощам од найулюбленішої своєї онуки.

Худенький, зморений Іван у старому піджаку зайшов до їдальні. Він зняв капелюха і несміливо підійшов до прилавку, за яким стояла Катерина. Іван мовчки дивився на цю гарну дівчину, — не смів відкрити рота, не знав, що сказати. Доця, його друга сестра (донька Пакуліни — ненченої рідної сестри), яка працювала разом з Катериною в УстьПутилі, у цій їдальні, грубо звернулася до нього:

– Іван, шо вклєк? Дівка сподобалася?! — і голосно засміялась, а тоді повернулася до Катерини.

— Це мій двоюрідний брат Іван. Він на Черепанці на лісозаготівлях працює, — і додала, протерши насухо кілька склянок. — Хороший хлопець, але встидливий.

Іван дістав загорнену в газету пляшку горілки і поставив на прилавок перед Катериною. Доця засміялася.

— Але ти, Іван, даєш! Йо, кавалєр зтебе… дівці горілку на знайомство приніс. Це тебе твої колєгилісоруби навчєли?! — вона перестала сміятися. Забравши пляшку з прилавку, сказала Катерині:

— Але байка, — самі на шоколаду поміняємо.

За місяць до того, як в їдальні при дорозі постійно почав з’являтися Іван, Катерина нагодувала якусь стару, бідно вдягнену жінку. Вона не мала грошей на обід й сиділа на лаві, ховаючись від дощу. Вона не просила нагодувати її — встидалася. Катерина посадила її за стіл біля відчиненого вікна. На щастя, накрапав легенький літній дощик і звичних хмар пилюки з дороги, по якій котилися поодинокі лісовози, не було. Стара довго пережовувала хліб своїм беззубим ротом; її численні зморшки на лиці ходили хвилями. Вона незмигно дивилася своїми світло-блакитними, аж білими, мов у сліпця, очима на худеньку Катерину у білосніжній фартушині, яка сиділа навпроти. Час од часу з-поза хмар визирало сонце. Стара поїла і далі сиділа мовчки, вдивляючись у краєвид за вікном: там вже трохи розпогодилося, парували гори.