Сергій Дячук - Біла ріка

— Йо! А цих з потоку, знаєте, заставели хату перекрасети. Воне стіни назовні в хаті в жовте покраселе і синім обвели! То ті приходеле, казале:

«Вы что, оху. ли? Перекрашивайте».

— Нічого, і на цих чєс прейде!

— Хіба цьому голові колгоспу, колешньому, шо Дметрика на Урал відправив, а потім все його добро собі прибрав, із хати все вигріб, ноги не відрізале?! Обедві! А жінка його теж… Най Бог мелує! — чоловік перехрестився і замовк. Далі вони працювали мовчки. Допилявши останні дошки, чоловіки вимкнули станок і вийшли мовчки. Стали перекурити біля потоку.

— Йооо. Дивний цей Мороз, значке збирає! Біля пілорами висів транспарант: «НАШ ДОМ — СССР» і далі — якийсь затертий лозунг зі знаком оклику. Чоловік, сплюнувши з легкою посмішкою, хрипким голосом заспівав:

— А чия то біла хата, чия то, чия то? Верха нема, сіни впали…Моя то, моя то…

Чоловіки зажурились. За мить один з них почав істерично сміятися, намагаючись щось сказати. Зрештою, трохи заспокоївшись, він повернувся до колеги.

— Чув? Ця Фоковичка з Соколії, у Киселицях, на горбі, пішла в район та свою відзнаку «Мати-героїня» здала на лом, щоб зуби собі зробити.

Він витримав паузу і знову, не витримавши, істерично засміявся, втираючи сльози.

— Ледь не посадили бабу.

Колєга теж засміявся.

— Гет здуріла. А скільки в неї дітей?

— Та дванадцять, здається.

— Йуй.

— Фокович у неї фейст здоровий чоловік. Пам’ятаю, «банда» щє лісами бігала. З автоматом зайде собі в село, на горбі сяде, на лаві поруч автомат свій покладе і у долену деветсе. Йо, фейст моцний чоловік.

Марію вже годину водило в лісі над Сокільцем. Вона зійшла зі стежини. Хотіла напоперек піти, і тепер блукала чагарниками, й ніяк не могла вийти на дорогу, протоптану коровами, яка вела до хати через Мількову толоку, що тягнулася узгір’ям до чуркала з криницею. Вона вже вся упріла і не ставало сили ухилятися від нижніх гілок на смереках. Марія зупинилась. Перед нею стояв старий Дмитро Петришкан. Вона змучено подивилася на нього. Дід привітався, а тоді стурбовано запитав:

— Шо є? Маріє, шо сі стало?

— Та шос заблукала. Трохи повело… Не можу дорогу знайте.

Старий засміявсе і, спираючись на бартку, пішов лісом у долину.

— Йде за мнов, — прошепотів він.

Дід вивів її з лісу до коров’ячої доріжки. Внизу була дорога. Ріка з шумом летіла габами. В долині, між дерев, виднівся Конятин, — ледь помітні дахи в далині.

— Ведеш, ось так далі, а там толока Мількова, — всміхнувся старий. — Не треба ніколи пужітисе… Єк там Катерина?

— Та добре, дале дозвіл у сіліраді. На коліна ставала, щоб паспорт дале. Вперлисе, кажут, ні і все, але таки дали, тепер їде вчитисе на кондитера до Дрогобича.

Старий на мить насупив брови, коли Марія сказала, що малій не давали паспорт, але коли почув, що все добре закінчилося, всміхнувся.

— Добре є. Най Бог Святий помагає! — сказав він і задумано, шкутильгаючи, пішов в інший бік.

Кінь вже ось-ось мав впасти. Він не міг тягнути величезну смерекову колоду з лісу. Михайло, найменший з Петришканів, щосили підганяв коня. Той впирався. Тоді старому Дмитрові Кабюку, що стояв поруч з закасаними рукавами, зринув у пам’яті спомин з війни. Спека, випалене сонцем поле, жодного деревця довкруж. Кінь реве і знеможений валиться на ґрунт, — не може тягнути важку гармату. Порохи розлітаються по боках, його обступають солдати, дивляться, штурхають, щоб змусити підвестися. Дмитро стає поруч, дивиться на коня. Той сопе, здіймається пилюка перед мордою. Петришкан присідає і дивиться в широко розкрите око тварини. Тоді він, Дмитро, міцно стискає кулак, щосили замахуєтся і б’є коня у голову, куди тільки він сам знав. Кінь востаннє схлипує, око в нього закочується. Всі присутні тільки перезираються. Дмитро встає і йде од здивованих вояків, що розступаються перед ним.

Михайло все ще намагався заставити знеможену тварину тягнути колоду. Дмитро, ніби отямившись від спогаду, схопив сина за руку і, погладивши тварину, звільнив її від збруї, зняв кожуха і сам упрягся в ярмо. Напружившись, потягнув колоду, — та піддалася.

— Дєдю! Шо ве робите?! — зарепетували сини Дмитра. Той не реагував і тягнув смереку, аж поки її вже вільно можна було кочувати далі до хати. Михайло спитав:

— А це правда, що ве сто двадцять кілограм важели, коле до війська йшле?

На що Петришкан, одягаючи кожух, лише всміхнувся, погладивши малого по чуприні.