Сергій Дячук - Біла ріка

Катерина вийшла зі школи. Несла в одній руці портфель із підручниками і зошитами, а в іншій — торбу, набиту книжками зі шкільної бібліотеки. Відійшовши за ріг школи, вона обережно озирнулася, перевірила, чи її ніхто не бачить. Швидко розв’язала свого червоного шовкового шлека на шиї. Цей шлек був її учительки, — вона подарувала його Катерині після того, як Юрій не дозволяв приймати малу в піонерську організацію. Якось учителька завела малу Катерину в учительську і пов’язала їй на шию свій галстук. Юрій забороняв своїй доньці його носити, «бо то від лукавого», і мала тепер одягала його лише перед самою школою зранку і потім, після уроків, знімала цей шматок оксамитової тканини і ховала у портфель.

Катерина повільно піднімалась горбом до хати.

Зайшовши, вона залізла на піч, — то було єдине місце в хаті, де вона могла спокійно читати, щоб малі Свєта і Микуця не могли їй заважати. Найулюбленішою її книжкою був зачитаний до дірок «Капітан Немо» з чудовими ілюстраціями.

Марія сиділа біля стола і лущила квасолю. Поруч на лаві сиділа жіночка, яка розповідала новини з села.

— У неї перейми вночі се зачалесе. Чоловік її бігом під мешку, і так серед ночі у долену до фельдшерки повів. Але не довів — так під смерекою, на півдорозі, вона і розроделасе. Йо, йо, так під смерекою і народела. То чоловік детену прийняв, самей пуповину перерізав. І як вона, сарака, ще в долену спустетисе змогла. Йо.

Марія здивовано захитала головою, ставлячи путню на підлогу.

— Я як Катею на Уралі розроджувалася, то поруч якас родила, то все Сталіна клекала, шоб поміг, все кричала: «Сталин, помоги, Сталин, помоги». Акушери лише перезиралисе, воне за мене боялися, бо я нікого не клекала. Йо.

Жінки сумовито всміхнулись одна до одної, й далі сиділи мовчки: кожна думала про своє.

Марієна подружка, помовчавши трохи, за мить згадала щось і голосно, трімфально вигукнула:

— А! Чули, шо у Киселицях сталосе? Водій пєний жінку вбев. То це народу зібралосе на похоронок з дві тесячі, то панотця їхнього лед в тюрму не посаделе через то, шо він похоронок селом повів. Йо. Четверо дітей лишелосе, а в нех дєдьо той лісник без трьох пальців на правій руці, кажут, фейст лютей чоловік, та тепер на любасці женете, кому тепер ті бідні діти треба, йуй, обірвані ходют, а той Іванчик їхній, друг молодшенького сена мого другого брата з Киселиців, то така чемна детена, худей, мов дремба став, тепер увес чєс у якіс історії встряє.

Катерена припинила читати книжку й слухала розповідь жінки. Їй стало дуже шкода того хлопчика, про якого казала гуцулка. Раптом їй спало на думку, що якби вона була дружиною того хлопчика, Івана, то обов’язково жаліла б його.

Були «гробки». Вуйко Іван говорив, стиснувши склянку в руці. Поруч стояв Федор, схиливши голову та спершись плечем на дерево. На траві сиділи сусіди та родичі. Раптом Федор підійшов до брата і сильно вдарив його в лице; склянка та капелюх впали на землю. Федор схопив його і потягнув убік. Іван не пручався. Федор підняв брата і знову дав йому добрячого стусана, потім — ногою, вже лежачого:

— Ти не меш так казати! Зрозумів?!

Розгніваний Федор вернувся назад, перелякані люди почали тихо розходитись, прощаючись із ґаздою:

— Йой, та нам вже чєс іте.

Федор сів на лавку, дістав сигарету. Не повертаючись у їхній бік, жадібно закурив, дивлячись перед собою. За мить Іван підвівся, сплюнувши кров, поправив порваний піджак. Не обертаючись, схилив голову, пішов із цвинтаря.

Відтоді Федора було не впізнати. Він дедалі частіше зривався на дітях, ходив селом, мов примара, майже завжди ходив зі щетиною. Проте, як завжди, в чистому піджаку, в гачах, заправлених у начищені чоботи, або у формі лісника. Адже «треба було ґаздувати». Він став частіше упиватися. Сумні, студені, байдужі до життя очі промовляли, що він помер разом із нею, своєю єдиною, коханою дружиною. Іноді, напившись на цвинтарі на «проводах», він голосно сварив Ялену, репетував, що вона зрадила його і лишила самого з дітьми. Ледь не плакав, але стримувався (бо вважав за слабкість пускати сльози і зневажав це в людях), і питав у Ялени: «Що мені тепер робети!?». Діти в заношеному вбранні стояли поруч і лише сумно перезиралися. Вони не сміли сказати своєму п’яному дєдьові ні слова, тож мовчали й про те, що вже час йти, бо ніч насувається. Тоді з хатки виходив отець Авсентій і бесідував з Федором. Лише він умів його трохи розрадити. Пойдаш поважав панотця більше за всіх, бо то був чоловік від Бога, і був дужий, бо війну всю пройшов. Тоді, після розмови, малі вели старого додому. Він по дорозі виривався і сварився на дітей.