Сергій Дячук - Біла ріка

Пізньої ночі він лежав у ліжку з розплющеними очима, вдивлявся у білу стелю, думки гнали одна одну. Тільки почало розвиднюватися, він сів на ліжку, прошепотівши до себе: «Думка — злодій». Жінка спросоння прошепотіла:

— Що ти сказав?

— Що? — перепитав Авсентій. — Ні, ні, спи.

Тоді жінка сказала:

— Може, з’їздиш у район, позвониш у Чернівці?

— Вибач, я розкорнєв тебе. Ні, ні… Вже пізно, не встигну.

Матушка допомогла Авсентію зібратися. Він одягнув підрясник, взяв валізку з усім необхідним для богослужіння. Поцілував дружину на порозі хати, завів мотороллер і поїхав вниз, крізь вранішній туман, до Федорової хати.

Ялена, вбрана у розшитий кожух, була зараз ще красивіша, ніж за життя. Старі оплакували її. Лунали тихі монотонні голосіння: «Та на кого ти дітей тай чоловіка свого лишела». Поруч, у сірому цивільному піджаку й чорній сорочці, застібнутій до останнього ґудзика, стояв Федор. Сціпивши зуби, він не зводив з неї очей. Біля нього були Іван, Коцьо та Павло, які лише час од часу схлипували, втирали рукавами сльози. Мовчки стояла Васюта, вчепившись ручками у труну. На ній був кожух, вишитому мамою.

Зайшов Авсентій. Паламар та жіночки з хору допомогли йому вбратися в богослужбове облачення. Біля дверей стояв Онуфрій, в коридорі — вуйко Іван. Отець почав правити, хату наповнив запах ладану та клуби диму від кадила. В напівтемній хаті загорілися свічки, що їх тримали люди. Надворі забрехав кутюга. Заповідалося на сонячну і спекотну днину.

Дорога була запруджена людьми, які прийшли на похорон. Чоловіки тримали в руках капелюхи. Кілька автівок заглушили мотори і спинилися край дороги, пропускаючи людей, аж поки процесія завернула на дорогу до мурованої Кисилицької церкви на горбі. У район поспішала чорна легкова машина. Вона об’їхала ті вантажівки, що спинились на узбіччі, й під’їхала впритул до людей, які щойно поставали на коліно, слухаючи чергове читання з Євангелія. Читань мало бути дванадцять і вони, ці уривки, розкривали біблійні істини на життя, смерть і воскресіння. Людей було так багато, що й панотця важко було розгледіти. Він розгорнув книгу і, повернувшись до людей, читав. Поруч на слабенькому вітрі коливалися фани.

— А это, блядь, что еще за зборище? — спитав здивовано чоловік у чорному костюмі, що сидів поруч з водієм. Шофер перехрестився, зняв капелюха і відповів:

— Та це місцеву жінку ховают, її машена вбела, четверо малех дітей лишелосе.

— Ну, я понимаю, но к чему эти религиозные демонстрации? Ану, посигналь.

Шофер мовчки вчепився в баранку й ніяк не реагував на наказ свого пасажира.

— Блядь, сигналь, я сказал!

Водій втупився у кермо.

— Что, боишся? — і чоловік стрімко нахилився до нього й декілька разів сильно натиснув на сигнал. Ближчі до машини люди озирнулися, але одразу ж повернулися у той бік, де читали Євангеліє. Пасажир ще раз натиснув на сигнал зі словами:

— Вот вуйки еба…е, бараны!

На сей раз ніхто не озирався. За мить похоронок рушив далі.

— И что с этими суками делать? — спитав ніби сам себе пасажир.

З натовпу виокремились хлопці. Вони обступили машину, яка ледве рухалась у людському потоці. Гуцули почали заглядати всередину.

— Зараз у берег скинут, — промовив тихо зблідлий шофер.

— Ты, блядь, шутишь что-ли!?

Шофер промовчав. З групи виокремився якийсь чоловік. Видно, трохи п’яний. Підійшов до капоту. Замахнувшись відкритою долонею, сильно вдарив по ньому.

— Ну не х…я себе! — викрикнув пасажир.

Чоловік почав розштовхувати інших хлопців, пробираючись до дверей. Якісь двоє схопили його ззаду і потягнули назад у натовп. Підійшли старші і почали відганяти хлопців од машини. Той чоловік, що проривася до дверей, ніби на якусь мить вирвався, але його знову схопили ті двоє і потягнули назад. Він зігнув усі пальці на правій руці, крім вказівного, і ніби вистрілив в начальника в чорному капелюсі, який сидів поруч із шофером.

— Блядь, ну, ты это видел? Суки! Они что, по банде соскучились?! Нет! Ну, ты это видел? Гуцулы совсем оху…ли! — бризкав слиною і розмахував руками начальник. — Нет! Ну это переходит всякие рамки!

Лише зараз він зняв капелюха і почав говорити тихіше, ніби заспокоївшись.

— Надо срочно узнать, кто организатор этого зборища. Этого попа Киселицкого, как ево зовут?

Шофер мовчав. Начальник дістав серветку і витер піт з лисини.

Ще декілька разів перед тим, як завернути до церкви з дороги, що вела у район, похоронок ставав на читання Євангелія. Машина начальника з району рухалась позаду, на відстані. Потім, коли на шляху вже нікого не було, на повній швидкості поїхала в Путилу.