Сергій Дячук - Біла ріка

Коли це сталося, Федор був біля криниці. Він щойно прокинувся і вмивася. Почувши шум від дороги, повісив рушник на шию, і неспішно пішов подивитися, «шо сі стало». Не дійшовши до порти [63] Порта — хвіртка. метрів п’ять, він усе побачив. Федор зблід, затремтів. Скинувши рушник, чимдуж побіг до хати. Схопив рушницю, що висіла у веранді на цвяху; забіг до кімнати, швидко вивертаючи одна за одною шухляди креденса. Федор поспіхом рився в речах, що висипалися звідти; не знайшовши патронів, він вибіг в іншу кімнату, відкрив шафу, зірвав верхню полицю, — речі посипалися униз. Він гарячково їх поперекидав, але патронів і там не було. Федор вибіг надвір, кинувши рушницю на порозі хати. Схопив бартку зі стіни, побіг до дороги, але вже встигли позбігатися сусіди й вони схопили його біля самої порти:

— Тримайте його! — кричав хтось. Чоловіки ледве втримували Федора, який щосили пручався.

— Відпустіть! Вб’ю його! Всіх повбиваю!

Але його вже міцно тримали. Федьо кричав:

— Пустіть! Ялена!!! — чи то закричав, чи то завив, наче смертельно поранений лісовий звір. Це був нелюдський крик, і цей останній крик був такий сильний, що луна котилася з гір. Жіночка, яка стояла поруч, перехрестилась. Він вже не сіпався, вже не намагався вирватись. Чоловіки однак міцно його тримали. Він випустив бартку з рук. Жіночка схопила її та побігла ховати за хату. Біля дороги плакав протверезілий водій вантажівки.

Федьо сидів на порозі хати і курив сигарети одну за одною. Не говорив нічого. Його руки досі тремтіли. Привели дітей зі школи. Він чув їхній надривний плач з дороги. Поруч стояли сусіди і родичі, але він ніби не впізнавав їх.

Вночі з верхів спустились якісь далекі родичі, про яких малі Федора лише чули, але ніколи не бачили. Приїхав вуйко з Румунії. Також чекали на вуйка Івана. Надворі заревли трембіти, роздираючи нічну тишу.

На попосидженні [64] Попосидження — триденні вечірні зустрічі у хаті небіжчика, пов’язані з приготуванням погребального обряду. Федорові сестри та інші жінки плели вінки зі свіжого смерекового гілля та барвінку. Їм допомогала заплакана мала Васюта, яку ті намагалися розговорити. В іншій кімнаті сидів мовчки Онуфрій з малими та ще якісь чоловіки. Вони щось тихо обговорювали. Коцьо Торак, чоловік Марії (сестри Пойдашів), грав на флоярі. Тихі сумні звуки розливалися по хаті.

До кімнати стрімко увійшов вуйко Іван. Зняв капелюха з рано облисілої голови. Він міцно обійняв брата, привітався з малими племінниками. Потім вийшов в іншу кімнату і повернувся з Васютою на руках.

— Де Федор? — спитав він.

— Пішов з чоловіками до панотця домовлятися, — відповів Онуфрій.

Вуйко у відповідь лише сумно кивнув головою.

На подвір’ї біля хати Киселицького панотця стояв Федор. Він дивився з-під лоба своїми чорними очима ніби не на отця Авсентія, який стояв перед ним на веранді своєї хати, а крізь нього; сірий з лиця, кожен м’яз на якому наче закам’янів од напруги; вуста скривлені, мов у паралізованого. За спиною Федора стояли чоловіки, сусіди з села, яких він зібрав, щоб піти до панотця на бесіду. Вони привіталися зі священиком. Федор мовчав. Отець запропонував зайти до хати. Чоловіки познімали капелюхи і разом з Федором зайшли. Отець Авсентій поглянув на кручені металеві хрести на банях церкви, що стояла навпроти хати, і зачинив двері.

Усі ледве помістилися в кімнаті. Федор мовчки сів за стіл, поклавши на нього руки. Він не дивився на панотця, втупившись очима у стіл. Стиснувши кулаки, він монотоно заговорив. Чоловіки, що стояли позаду нього, попритискалися до стін. Деякі з них ніби встидались, інші дослухались до розмови і ствердно кивали головами. Отець уважно вислухав вимоги Федора. Потім, глибоко зітхнувши, по-приятельськи потиснув йому руку. На прощання сказав, що все буде за звичаєм, і закликав триматися.

До пізньої ночі після цієї розмови отець не лягав спати. Все думав, як йому вчинити. Але він вже пообіцяв Федору, і рішення для нього було тільки одне: якщо вагаєшся — завжди роби по правді. Вдивляючись у своє відображення у нічному вікні, йому згадалось обличчя того німецького єфрейтора. Це було на початку війни. Війська відступали і Авсентій намагався добратися додому з оточення, в рідне село на Тернопільщині. Прокинувшись, він побачив перед собою німця у шоломі, який закричав на нього: «Штет ауф!» (вставай!). Він підвівся, поправив гімнастерку і пасок. Зброї при ньому не було. Тоді німець обшукав Авсентія і, діставши з нагрудної кишені «Книжку красноармейца», знайшов у ній образок Матері Божої. Німець зняв шкіряну пальчатку, покрутив у руці іконку. На звороті була молитва «Отче наш». Образок подарувала йому мати на проводи у військо. Люте обличчя змінилося, німець поглянув на нього вже з якоюсь приязню, поклав образок назад у книжку і вернув Авсентію. Той сховав її назад у кишеню гімнастерки — біля серця. Тоді німець махнув правою рукою, в якій тримав парабелум, щоб той ішов до кукурудзяного поля. Отець мовчки повернувся до нього, заплющивши очі. Тоді німець крикнув: «Ком!», і Авсентій тихо пішов через поле, чекаючи на постріл у потилицю. За десять метрів він зупинився і обережно озирнувся. Німця там уже не було.