Сергій Дячук - Біла ріка

Владика взяв документи отця. Вочевидь, він ще не вирішив остаточно, що йому з ним робити. Підійшов до вікна, за яким гомонів сад і легенький вітерець здіймав хвилі у морі ще зелених листочків на деревах.

— Добре, отче. Вертайтесь на парафію. Ми спробуємо залагодити цю справу! — глибоко видихнувши, сказав він. Отець попросив благословення. Владика вернувся до стола, поклав на нього папери. Всміхнувшись, провів Авсентія до виходу. Наостанок сказав:

— Надалі повідомляйте нас про подібні випадки!

Опинившись на вулиці, отець полегшено зітхнув. Була сонячна днина і він вирішив ще трохи прогулятися містом, зайти на базар біля колишнього єзуїтського костелу. Оминувши жовту уніатську церкву з великим грушовидним куполом, він повернув на вулицю, що тягнулася вгору, до вірменської церкви, мурованої з червоної цегли, з двома баштами в характерному кавказькому стилі — це був витвір того ж таки архітектора, що будував резиденцію митрополитів. Навпроти неї розташований колишній Український дім, де при вході висить меморіальна дошка на честь видатного українського поета Івана Франка, який побував тут після візиту до Довгополя галіційського (на запрошеня місцевого пароха-українофіла), — там поет відпочивав ціле літо і написав повість «Гуцульський король»; саме тут, на подвір’ї місцевої церкви, Труш написав його знаменитий портрет. На Вірменській церкві висіла табличка, яка повідомляла, що тепер це «органний зал». Отець вийшов на вулицю Кобилянської, проминув, перехрестившись, колишній кафедральний собора міста, пройшов через сквер до площі Визволителів, де встановили пам’ятник радянському воїну — у шоломі й із прапором. Авсентію найшли сльози на очі, він перехрестився. Якісь піонери, побачивши це, засміялися й пішли собі далі, а отець подумки молився: згадував своїх фронтових товаришів, які не повернулися з другої війни.

Облуплений костел, у більшості вікон якого бракувало вітражів, усе ще вражав своєю величчю. Поблукавши базаром, Авсентій перестрів двох жінок-гуцулок, своїх парафіянок з Дехтинців (сусіднього з Киселицями села), — він правив і в їхній церкві.

– Єк дужі панотче?

— Дякую! — всміхнувся він.

— А ви що у Чернівцях робите? — запитали парафіянки.

— Та був у справах парафії. Жіночки перезирнулись.

— То у цю неділю служба буде у селі? — запитали вже без усмішки.

Отець, здивувавшись від такого запитання, відповів ствердно. Гуцулки, знову перезирнувшись, додали:

— Бо люде казале, шо вас ніби арештувале, чи то, цей, сану позбавили, ну, через похоронок отой.

Малий Сарахан мовчки стояв коло дошки й дивився на однокласників за партами. Поруч стояв його старий, якого визвали до школи через двійки і погану поведінку сина. Вчителька без упину повторювала:

— Ты довел учительницу русского до слез!

Молоденька, худенька, завжди елегантно вдягнена вчителька-східнячка вже не вперше ставала жертвою жорстоких жартів дітей-гуцулів, і під їхній регіт вилітала з класу в сльозах. Це була майже політична справа: «доводити руську вчительку до плачів». Тоді втрутився директор школи, який був із місцевих. Колись з Юрієм Кабюком ходив до румунської школи. Він не гримав на учнів, але завжди вмів знайти потрібні слова до своїх, які його поважали. Відтоді вчительку більше не чіпали. Ніхто, крім «малого бандерівця» Сарахана.

— Нууу? Что молчишь? Может, что-то хочешь сказать однокласникам?!

Після чергових звинувачень малий нахилив голову і втупився у підлогу. Тоді його старий неспішно дістав свій шкіряний пасок. Сарахан би пробачив своєму все: і двійки, і погану поведінку, бо малий мав його характер (і Сарахан-старший впізнавав себе в його віці), але ніколи і нізащо він не простив би нікому, своєму сину зокрема, злодійства — малий украв в однокласника кольорові олівці. Сарахан міцно схопив сина за руку і почав щосили лупити його по гузнах. Цієї ж миті вчителька істерично закричала на батька, щоб той перестав бити сина:

— Вы что, с ума сошли?! Что вы делаете? Ану, немедленно прекратите!

Сарахан не реагував. Тоді вона схопила його за руку. Малий вирвався і вибіг у коридор. За ним гучно гримнули двері. Услід за сином, скрутивши у руці свій пасок, неквапливо вийшов Сарахан. Проходячи повз вчительку, він буркнув крізь зуби:

— Бувайте здорові.

Вчителька обережно визирнула у коридор і зачинила двері зі словами:

— Вот это семейка, — і потім задумано додала. — Да, яблоко от яблони…