Сергій Дячук - Біла ріка

Наступного дня отця Авсентія, не повідомивши про причини, викликали в єпархіальне управління в Чернівцях.

Авсентій знав, що причина — похоронок Ялени. Отець пройшов війну і не боявся нічого і нікого. Він не боявся, бо тримався своєї правди. Його Бог покликав, і боятися йому не було чого. Він згадав той весняний день у госпіталі, коли лежав у залитій сонцем палаті й дивився надвір, де буяли трави та квітки розпускалися на вишнях. Тоді лікарі давали йому мало шансів, бо поранення було важке. Він наполягав, щоб йому сказали правду про його стан. Авсентій Вознюк завжди і в усьому любив прямоту. Старий лікар у білому халаті, накинутому на військову гімнастерку з орденами, сидів поруч на ліжку й лише хитав головою на всі його питання та сумно всміхався. Тоді хтось залишив у нього на столі стареньке, зачитане Святе Письмо. І він, дочитуючи останні книги, вслухався у літо за вікном й молився. Обіцяв Богу і самому собі: якщо одужає — стане священиком. Коли його виписували, зібрався весь госпіталь. Здивовані лікарі та медсестри ще довго дивилися вслід цьому солдату, що на своїх двох, трохи шкутильгаючи, даленів на дорозі, всипаній жовтим і червоним кленовим листям. Ця дорогою завела його у гірське село Киселиці, що під Путилою.

Отець хвацько зістрибнув з кузова машини, що підвезла його до обласного центру. Всміхнувся і махнув рукою водієві, по-військовому поправив пасок, і такою ж впевненою ходою, що виказувала його військове минуле, попрямував до зупинки. Він дочекався забитого тролейбуса, в який втиснувся останнім. Ледь не пропустив потрібну зупинку, бо думками був десь далеко. Йому чомусь пригадувались події війни: у пам’яті зринали вже призабуті подробиці. Тролейбус проминув Кафедральний собор. Блідо-рожевий, мов сирота, майже у самому центрі міста, він був недіючий — як і більшість церков у Чернівцях. У Кафедральному зробили музей килимарства. В отця ще було трохи вільного часу й він вирішив зайти у храм. Авсентій купив квиток у кіоску біля оградки собору, перехрестився і зайшов усередину. Оглядаючи експозицію буковинських і гуцульських килимів, подумки молився. Вийшов надвір, перейшов дорогу, і ще деякий час посидів в сквері навпроти собору. Звідти можна було бачити шпиль дзвіниці неоготичного костелу «Серця Ісусового», що колись належав отцям єзуїтам; тепер там облаштувався центральний обласний архів. Поруч була страшна будівля обласного КГБ. Поглянувши на годинник, Авсентій пішов у напрямку ратуші на центральної площі міста. Розбудоване за часів Австро-Угорської монархії, місто світилося різними відтінками жовтого кольору. Поруч з ратушею, у шикарній будівлі колишнього банку з алегоричними зображеннями на фасаді (довершеного зразка віденського модерну) тепер розмістився обком партії. Трохи далі по вулиці, у напрямку вокзалу, виднілася башта ще одного костелу з його знаменитим сонячним годинником на стіні. Костел також був недіючий. Отець знову поглянув на годинник і, всміхнувшись, звірив час. Далі, за костелом, — дві жовті башти і баня православної церкви «Параскеви Сербської». Просто перед ратушею, на виході з колишньої Панської, а тепер Кобилянської, Авсентій повернув праворуч, у невеличку вуличку. Проминув уніатську церкву (теж зачинену для вірян). Зайшов до храму св. Миколая з його покрученими, «п’яними» дзвіницями, кольоровим дахом у візерунках, як на колишній резиденції Буковинських митрополитів (зараз там центральний корпус Чернівецького університету імені Федьковича, видатного українського письменника, сина священика з Путили).

Отця провели до кабінету. Сивий чоловік прочинив двері й урочисто повідомив:

— До вас отець Авсентій Вознюк з Путили!

Там, у маленькій кімнатці, за столом сидів владика в чорному клобуці й щось писав. Авсентій привітався і, отримавши благословення, поцілував руку. Владика запропонував отцю присісти. Витримав паузу й, не дивлячись на нього, почав говорити:

– І що ви, отче, приписів не виконуєте? На вас надійшла досить серйозна скарга з району.

Ми мусимо позбавити вас можливості… — владика замовк. Поглянув на образ, що висів над дверима. — Кажуть, що ви людей підбурюєте. Ми маємо реагувати.

Отець відповів, що не міг інакше, бо та подія викликала резонанс у суспільстві. Ту жінку дуже поважали, і її чоловік разом із місцевими мешканцями приходив до нього, просив зробити все за звичаєм і супроводжувати похоронок від хати до церкви.

— Я добре знаю ту родину. Ту жінку поважала вся округа. Сиротами залишилось четверо дітей, — додав отець Авсентій.