Сергій Дячук - Біла ріка

— Абес те це більше нікому не казав.

Малий вибіг у плачах надвір, до літньої кухні, де Ялена варила їсти. Жалівся їй на тата, аж захлинався від сліз.

— Наїлися вже крупи кукурудзяної з бобами… Може, це все і на кращє, — сумовито прошепотіла Ялена, погладивши Коцю по голові.

То було дуже спекотне і щасливе літо. Колгосп робив сіна на Площах, зійшлася толока. Іван ніс з долини слоїка з водою. Косарі жадібно пили холодну воду з банки, втираючи долонею піт з чола. Він дійшов до самого верха. Там, нагорі, стояв могутній Павло Скідан: як найдужчий, він йшов перший і керував покосом. Павло працював комірником у колгоспі. Він допив майже всю воду зі слоїка, а ту, що лишилася на дні, налив у кушку, попередньо діставши з неї мантачку. Він всміхнувся малому. Потріпавши його рукою по голові, подякував:

— Простеби!

То ж Божа справа: давати людям води напитися, — так вчили неня. Іван лишив кушку, взяв бідон і знову пішов у долину, до криниці, по свіжу воду. Після роботи гуцули посідали на траві, у затінку. Пили пиво, сміючись, говорили. Був серед них вуйко Іван, — він проголошував якісь тости, жартував до молодиць. Федор встав і, всміхнувшись, щось сказав йому. Той раптом замовк. Пойдаш стояв коло машини і задумано поглядав на жінку, яка сиділа у траві, склавши руки на колінах, і замріяно, мов свята, дивилась на нього. До Федора підійшов Скідан, але він не зводив з Ялени очей. Той повернувся до Павла.

— Що ти казав?

Сонце вже котилося за горби. Малі брати Пойдаші бігли горбами. Іван крикнув:

— Ану, хто перший?!

Малі щосили кинулися бігти горбом. Вони падали і котилися, вставали й зі сміхом бігли далі. Вже у селі, на дорозі, вони побачили старого білого коня, якого заводили у двір колгоспної стайні. Кінь був такий худий, що аж ребра випирали з боків. Малі кинулися до паркану: подивитися, що буде далі. Коваль почав здирати з коня підкови. Тварина спроквола пручалася і трохи постогнувала, пускала великі сльози з широко розплющених очей.

З самого ранку над хатою кружляли половики. Вони ніби зависли над подвір’ям: мабуть, побачили курей, що паслися в отаві, біля стайні.

Цього ранку Ялена якось по особливому тужливо обійняла і обцілувала дітей перед школою, а потім довго проводжала їх поглядом. І навіть тоді, коли вони вже зникли за горбом, вона все одно стояла і мовчки дивилася їм услід. Їй хотілося плакати. Вона не знала, чому, але їй було якось неспокійно на душі. Найдовше цього ранку вона не відпускала з обіймів наймолодшу, Васютку, яка сердито зиркала на неню, примовляючи: «Та лешіт, мамо, я вже не мала!». Та її настрій, вочевидь, передався дітям, і вони пішли до школи насуплені. Пізніше, кутаючись, вона намагалася відганяти злі думки і своє хвилювання за дітей, яке нависло над нею, наче половики над її хатою. Федор ще спав. Звечора він колов дрова, бо ж сьогодні Свято рокове — Друга Пречиста — і нічого не можна робити. Вона тихенько, щоб не розбудити чоловіка, зайшла у кімнату, затримала погляд на його обличчі. Його обличчя було спокійне і щасливе. За хвилину Ялена зібралася у район: купити смаколиків малим та собі ниток на вишивку. На паркані вже висіла готова, вичинена Федором, овеча шкура на кожухи.

У районі Ялена придбала нитки і зайшла до магазину, де купила малим два кіло карамельок. Вийшла, постояла при вході й вернулась назад, щоб купити соди (ще по дорозі в Путилу вона надумала увечері спекти пішковки [62] Пішковка — традиційне солодке, пиріг. .

Ялена поспішала додому, щоб встигнути замісити тісто ще до повернення дітей зі школи. Дорогою стала машина, що підвезла її майже до Киселиць. Шофер, перекрикуючи ревіння двигуна, щось голосно розповідав, але вона його не чула. Тривожні думки не лишали її.

У селі Ялену перестріла якась стара жіночка з горбів, яку вона погано знала. Та говорила, не замовкаючи, на що Ялена лише ввічливо кивала головою і намагалася згадати, чи є вдома гуслінка для тіста. Тим часом жінка побачила якусь свою знайому і, швидко попрощавшись з Яленою, побігла до неї; вже за мить вони голосно щось обговорювали. Ялена швидко пішла додому.

Хлопці, усміхаючись, вибігли з будинку контори, де забирали з ремонту свої машини. ГАЗ-51. Вони зайшли до буфету, випили по сто грамів і по пиву, а тоді вирішили влаштувати перегони на шляху до села. Один з них викрикнув, заскочивши до кабіни й щосили грюкнувши дверима:

— А шо, здохлєку, меш ведіти — я тебе у сей раз взую!

За мить обидві вантажівки летіли навипередки, майже впритул, здійнявши хмару куряви. Перед хатою Ялени був різкий поворот. Коли одна з машин вирвалася вперд, Ялена саме переходила дорогу. Цієї миті водій обернувся, щоб подивитись, чи вдалося йому відірватися. Задоволено всміхнувшись, він раптово побачив на дорозі жінку; вивернув кермо, та вже було пізно: удар відкинув Ялену на узбіччя. З її торби на дорогу висипалися кольорові нитки, цукерки, розсипалася сода.