Сергій Дячук - Біла ріка

— Ану, відійди до порти, подевемосе, чи ти годен зловити! — і він дістав у Коця з торби сиру. Малий вже стояв біля паркана і кричав:

— Жбурляй, я вже годен ловити.

Іван хитро всміхнувся і кинув писанку. Малий зловив її, але вона тріснула йому в руках та забризкала його з ніг до голови. Всі, хто це бачив, залились сміхом. Малий образився і крізь сльози прокричав:

— Шмарьок ти, крілик!

— Шо ти сказав?! Я тобі зараз такех головец надаю!

Павло, сміючись, схопив Івана за рукав:

— Лиши, не тручєй малого, єрчі дурне. Почались уроки і всі з двору побігли до школи. Серед уроку двері у клас, не постукавши, відчинив Федор. Якраз був урок російської мови. Молода вчителька замовкла і, злякавшись, затремтіла. Федор привітався і голосно спитав:

— Ну єк? Вчєтсе? — і згодом додав, подивившись вимогливо на Івана. — Слухаєтсе?

Вчителька, на мить розгубившись, відповіла:

— Слушается!

Іван аж зблід з лиця. Діти сиділи мовчки. Федор задоволено поглянув на Івана, а потім на вчительку. Підійшов до парти і заглянув сину в зошит.

— Ну вчись, вчись!

Так само, як і зайшов, не попрощавшись, вийшов з класу.

Після уроків Іван вибіг зі школи і зняв шлик, запхавши його в кишеню, — бігом побіг до хати. Там Павло з Коцьом подіставали з гнізда сірих вороненят. Вони вже давно бачили, що хижі сірі ворони, які крадуть гнізда і їдять інших пташенят, звели своє гніздо зовсім поруч з їхньою хатою. Павло порозвішував пташенят на дереві, а Коцьо готувався стріляти у них із самопалу. Іван, кинувши торбу в кущі, крикнув: «Стріляй, я наступний!». Прокотилася луна від сильного виляску, й одразу — крик і плач Коці. По руці у нього текла кров. Іван підбіг до малого. З хати на двір вискочив Федор. Павло втік. Федор перестрибнув через сусідський пліт і за мить схопив двома пальцями правої руки (бо мізинець і безіменний щойно перед святами втратив на пилорамі) малого Івана за вухо, аж той закричав.

«Чули, що комуністи в Конєтині на храм удумали? А то серед неділі було, людей се посходило, уйма! Приїхав якийсь начальник з району та дві машини з міліцією. Підходют до церкви, а той начальник каже: так, мов, і так, шо серед тижня зібралися? «Работать надо»! А люди мовчут собі. Тоді хтос перелякано прошепотів, шо це ж Коцюба, голова району. Тоді чоловік отой, шо біля кладки жиє, той, шо ніби в банді був, зі шрамом на все лице, єк знервуєте, єк зарепетує: «А шлях бе вас трафив, шо нам до того, нам все одно — Коцюба то чі Кочерга, ме податок на церкву добре платимо. Заберайтисе звідси!» І далі мовчки стоють і їх всередину не пускают. Йо, йо, стоют собі мовчки і міліцію не пускают, а панотець у церкві службу правет. Ті бачут, шо нічого не зможут зробити, то в машену сіли, фурк та втекли», — шепотілися собі жіночки.

В Путилі, на центральній площі, на грубому постаменті, стояв великий чорний пам’ятник Леніну, який простягнутою рукою вказував на сусідні горби, де розкинулося це мальовниче село, а тепер — районний центр. У районі святкували. В Путилі проваджали вівчарів у полонину. Крізь юрби п’яних гуцулів пробирався Онуфрій з малим Соріном, другим сином. Він повернувся до своїх, але не впізнавав людей. Тут, на радянському святі «виходу в полонину», з гучномовців співали чужих пісень російською мовою. На стадіоні відбувалося головне дійство: запалилу велику ватру, зварили кулешу, в фальшивих костюмах виступали ансамблі самодіяльності. Під звуки трембіт гуцули посідали на фіри, прикрашені транспорантами з різними комуністичними гаслами, і почали виїжджати зі стадіону — це мало символізувати вихід трударів у гори. Онуфрій сидів мовчки і нервово м’яв у руках свого капелюха. Поруч сидів Сорін. Коли люди почали розходитись, він звернувся до сина румунською, що час вже йти. У місті п’яні гуцули почали з’ясовувати стосунки. З гучномовців і далі рипіли пісні російською, яку Сорін зовсім не розумів, бо й українську знав так-сяк. Поруч міліціонер намагався розборонити п’яну бійку. Він зіскочив з мотоцикла і кинувся у натовп з криками: «Доста! А шлях бе вас трафив!». Хлопці на нього не зважали, бійка не вщухала; хтось схопив його за погони і один ледь не відірвав. Міліціонер, насилу звільнившись, поправив сорочку, з якої звисав надірваний погон, потім дістав з кобури табельний пістолет і вистрілив у повітря: «Доста! Я сказав!». Хмільні гуцули перестали битися і позадкували. Неподалік, за столами у пивниці, стояли і спостерігали за дійством, сміючись собі у вуса, старші люди. Вони цідили пиво з бокалів у натягнутих на самі очі капелюхах: «І яка холера потягнула того міліціянта туди? Най бе хлопчища розбералисе самі!»