Сергій Дячук - Біла ріка

— Я повторяю: положи руки на парту!

Коли вона знову відмовилась, він силою змусив її показати руки.

— Ну, и что ты на это скажешь?!

Дівчинка розплакалась. Урок закінчився і діти поспіхом збирали зошити та підручники у торби.

— В эти выходные в школе будут уроки, всем понятно?!

Малий Сарахан вибіг у двір школи і голосно закричав.

— Мете ведіти, єк бандерівці повернутсе, усіх москалів на березах перевішают!

Це чули лише діти. Усі вони замовкли і з надією подивилися на Сарахана, який, здавалося, знає більше за них, бо у нього дєдьо «за банду» сидить. І вони вірили, що скоро дійсно прийдуть «лісові брати» і звільнять край від мерзенних москалів і комуністів, що в Бога не вірують.

У Велику середу гуцули, як і їхні далекі предки тисячу років тому, «діда гріли». Біля кожної хати увечері мали запалити велику ватру з нанесеного з лісу хмизу та сміття, прибраного коло хати до свят. Кожен намагався зробити так, щоб його вогонь горів найдужче й найдовше. Вже коли на гори опускались перші сутінки, гуцули стояли побіля складених багать, вдивляючись у гірський краєвид; чекали, хто перший запалить свою ватру. З місця, де стояла Юрієва хата, було добре видно всі довколишні гори. В долині лежало село: три бані старої Довгопільської церкви, дзвіниця, що лишилася від ще древнішого храму; вздовж дороги вигиналася ріка, що ділила долину навпіл. На тому боці ріки — пагорби, усипані хатами: галіційське село Довгополе. На якомусь далекому хуторі серед лісу, якого через сутінки вже не було видно, загорівся перший вогонь. Й одразу, наче по команді, на цій стороні почали розгоратися перші вогні. То тут, то там, і на Галіції, і на цій стороні спалахували все нові і нові вогники. Одні світилися слабше, інші — дужче. Гори зарясніли багаттями, що мали символізувати наближення страстей. Христос піде на добровільні муки, визволяючи світ од гріха, але на третій день Він воскресне, смертю смерть подолає, і буде Пасха, і гуцули святитимуть Дору. За півгодини все довкола вкривали вогні. Внизу, в селі, хлопці розвели велику ватру, — здавалося, що полум’я сягає на метрів п’ятнадцять. Але галіціяни розвели ще більшу, і цей бік сьогоріч програв змагання за те, хто розпалить найбільший вогонь. Ватра на горбі догорала, малі позакидали туди пектися бараболю, колупали попіл патичками.

Юрій тримав на раменах Микуцьку та розмовляв з Миколаєм. Катерина озвалася до нього:

— Тату, нам вчитель у школі сказав, шоб ми у неділю до школи прийшле, бо будут уроки.

Юрій перезирнувся з вуйком і відказав малій:

— Най вибачають, але в неділю ти до школе не підеш, а підеш зі мною до церкви на службу Божу!

— Але, тату, вчитель казав…

Юрій перебив малу, гладячи її по голові:

— Не бійся, я ж твій дєдьо. Але ти не підеш до школи цієї неділі.

Федор крошив Дору в кошик, акуратно вкладав шар за шаром. Ялена стояла поруч мовчки, витираючи рушником банку. Малі були навчені, що у цей момент треба сидіти тихо. Як і тоді, коли неня пече паски та дістає їх з печі. Тож сиділи мовчки та ковтали слину від запаху всіляких смаколиків, що лежали поруч з кошиком. Ялена заговорила до чоловіка:

— Федоре, бігме, оден хліб кладеш, ріж вже буженицю, я вже вижідаласе мєса за піст! Федор, ледь усміхнувшись, подивився на жінку і почав акуратно нарізати шмат буженини. Кімнату наповнив запах копченого.

В Киселицькій церкві було холодно. Вона, єдина в окрузі, була мурована з річкового каменю. Руські тут за першої війни тримали оборону. Стояла вона, мов неприступна фортеця, на пагорбі над Путилкою. Дорога вилась до неї горбом і поруч з церквою завертала до людських хат. Федор із жінкою зайшов до храму. Ялена усміхалася людям, які віталися до них, натомість Федор з байдужим обличчям купив у паламара свічок і, не взявши решти, пішов ставити їх перед образами. Малі одразу побігли на хори і почали там вовтузитися з іншим дітьми. Усі чоловіки намагалися потиснути Федору руку, ледь не кланяючись. Федор стримано потискав руки, не відповідаючи на їхні привітання («а єк дужі? доброго здоровічка! зі свєтом»). Федор та Ялена стали разом. Люди часом оберталися, щоб ще раз подивитися на цю красиву гонорову пару. Малі на хорах почали бешкетувати. Федор підвів голову і махнув їм. Ті замовкли та бігом спустилися вниз, до старих, ставши поруч і старанно хрестячись на усі «Господи, помилуй». Залунали дзвони.

У старого румунського панотця з Довгопільської церкви був нівроку добрий смак, і він колись файно прикрасив свою церкву: біля престола був образ Христа у багряниці, з терновим вінком на голові; на стіні висіла живописна картина, на якій озброєні воїни хапали Христа, а поруч — зображення Юди, який цілував Його в щоку в Гетсиманії; на іншій стіні висів образ, на якому Ісус стояв у білих ризах перед хрестом, — останні приготування перед розп’яттям. Усі ці образи вирізнялися на тлі інших розписів у церкві, зроблених народними майстрами. На хорах були намальовані різні покарання за гріхи. Там, на джерґах, спала якась жінка. Видко, верхівська: спустилася раніше у село і чекала тепер на службу, щоб уранці посвятити Дору. Паламар, кульгавий Касін, шкандиляв із драбиною і поправляв розшиті серветки та рушники на іконостасі. Касін умів файно прекрасити церкву до свят. Робив це завжди сам, не довіряючи жінкам. Доки не заслаб, він сам також копав могили на цвинтарі коло церкви. Чекаючи на службу, якісь жінки перешіптувались, щось обговорювали при столі зі свічками та божественними книжками на продаж. На лаві сиділи чоловіки і теж щось собі говорили. Катерині дуже хотілось спати. Після опівночі усі повиходили надвір. Перший — панотець. За ним несли фани чоловіки з церковної десятки — всі брати Кабюки Петришкани: Юрій, Микуця, Федор, Іван, Михайло. Дубові держаки хоругов були нелегкі. Напівсонна Катерина йшла поруч з дєдьою, який ніс фану, — її не пробудила до кінця навіть студена ніч. Тричі обійшовши церкву під глухі звуки калатала, в яке бив кращий друг Юрія — Дмитро Мороз (чоловік його сестри Одокії). Чоловіки, які несли фани, намагалися не зачіпати ними гілки старих дерев, що росли побіля церкви, бо то була погана прикмета. Панотець зупинився біля входу до церкви, який зі всіх боків обступили люди, і тричі постукав у двері хрестом, за кожним разом виголошуючи: «Христос Воскрес!». За кожним разом люди відповідали: «Воістину Воскрес!». Двері в освітлений храм відчинилися, і під спів «Христос Воскрес із мертвих, смертію смерть поправ і сущим во гробах життє дарував!» почали заходити люди. Юрій та інші з десятки залишили фани під стіною, закріпивши їх ліворуч і праворуч від входу. Лише тепер Катерина остаточно прокинулася.