Сергій Дячук - Біла ріка

Чоловік наполягав:

— Не треба нам цього російського панотця!

Юрій намагаючись звільнитися:

— Чуєте, я не годен!

Чоловік не відступав, і тоді маленька Світлана почала плакати і кричати:

— Лишіт дєдю!

Тоді якась жіночка вступилася за Юрія, і його відпустили.

Був новий рік. Свято, яке гуцули не святкували. Вони говіли і чекали на Різдво. Юрій зрубав у лісі красиву ялинку, струсив з неї сніг на ґанку і заніс до хати. Малі зраділи і почали прикрашати її горіхами і печивом. Перед північчю полягали спати, як і все село. У печі потріскував вогонь, а в кутку, біля образів, стояв на колінах і читав савтирю Юрій.

З самого ранку приходила жіночка з горбів. Її донька ніяк не могла вийти заміж.

— Юрчіку, бігме, поможіть! — сказала вона, тицяючи Петришкану рушник, хліб, свічки та п’ять рублів. Тепер Юрій молився, щоб Бог дав тій дівчині, доньці тієї жінки, «файну долечку, — таку ж, як вона сама».

Довгополе спало. Було чути, як надворі посилюється і завиває вітер. Жалісно співали смереки. Цієї ночі не спала тільки інтелігенція — комуністи та приїжджі вчителі відзначали це «коточє [57] Коточє — котяче. свєто», як любив казати Юрій.

Наступного ранку горбами, через півтораметрові снігові тунелі, до них незмінно заходив у гості вуйко Миколай, Юріїв брат. Він щось дарував малим, ті вибігали надвір: спускатись із сусідськими дітьми з горбів на саморобних санках. А два брати сиділи за столом і, під потріскування дрів у печі, стиха обговорювали новини. Іноді до них підсідала Марія і вони сиділи так аж до самого вечора.

Гафія, Федорова сестра, сиділа за столом і плакала. Її донька Савета була поруч. Федор нервово ходив по кімнаті. Савета працювала в магазині і ревізія виявила велику недостачу. Грошей у них не було, тому малій загрожував суд. Федор мовчки підійшов до шафи і з верхньої шухляди дістав пачку грошей:

— На, покладеш у касу.

Гафія відмовилась брати.

— Йуй, як це, не можу взєти, — віддавати нічого!

— Бери, я сказав! — він всунув пачку просто в руки Саветі. Це були гроші, які залишив на зберігання Іван, — із зароблених на шахті.

На Різдво Іван приїхав у Киселиці. У селі, вже біля братової хати, Івана Пойдаша обступили маланкарі у вивернутих кожухах; їхні ноги та руки була обмотані-обв’язані овечими шкурами, лиця закривали ведмежі маски; у декого були баранячі та козячі морди, а а на комусь були костюми з соломи. Маланкарі крутилися колом, щось монотонно наспівуючи. Через дзвіночки, якими вони усі були обвішані, не було чути, що вони говорять. Дуже впиті ряджені чоловіки верталися дорогою. Вони обійшли майже всі хати й голосно сміялися та чіплялися до Івана.

— Шо є?! Чоловічє! Шо є!?

Пойдаш засміявся і тільки зараз відчув, що він удома. Маланкарі забрали його з собою. На кладці через Путилку вже зібралася (здебільшого у ведмежих костюмах) маланка, — вони поділились на дві групи і почали штовханину, стінка на стінку; це мало символізувати одвічну боротьбу між добром і злом у світі. Іван, сміючись скинув свою нову чорну шкірянку, лишившись у светрі з візерунками-оберегами, як на рушниках (неня вив’язала). Потім він зняв шапку з лисої та сивої на скронях голови. Поклавши їх на валізу, кинувся штовхатись у натовп, — на той бік, що був «силами добра», і не пускав супротивника до ріки (щоб злі духи не потрапили у світ). Добро, зрештою, перемогло в штовханці над Путилкою. Щасливий Іван, сміючись, струшуючи сніг з голови та светра (декілька разів доводилось падати), взяв валізу й пішов до Федора. Без стуку він ступив на поріг братової хати, поставив валізу на підлогу.

— Христос народився!

У відповідь пролунав хрипкий голос Федора з кімнати:

— Славімо Його!

Федор обійняв брата і проcто з порогу розповів про те, що віддав його гроші Саветі, яка проторгувалась. Іван розлютився, бо розраховував на них у якихось своїх справах.

– І шо мені треба було робити з Гафією? Най би малу Савету закрели!? — пояснював Федор.

Іван мовчав. Вони сіли в кімнаті. Федор крикнув Ялені:

— Стара, несе горілку!

Ялена увійшла з пляшкою, Іван попросив її лишитися з ними. Молодший брат Федора швидко сп’янів і почав розповідати про свою Катерину, з якою познайомився на шахті. Вона була з бойків Львівської області. Носила якісь цидулки в «банду», відсиділа чотири роки і вийшла на волю, коли Іван відсидів свої десять і вже працював на шахті. В найближчий час він збирався з нею одружитися, але стара Васюта не схвалювала вибір сина. Василина не любила бойків, як всі буковинці не долюблювали галіціян, хоча змушена була змиритися з вибором сина.