Сергій Дячук - Біла ріка

— Шось ще?

— Неню, я се женю! — сказав Федор.

— Знайшов чєс, — відказала Васюта. — І шо за дівка?

— Ялена Полєчка.

— Але файну невістку ти приводиш у дім! Та детену десь нагуляла, а ти… — відповіла стара з роздратуванням, поставивши миску з лущенням на піч. — Але най буде так. Най. Як постелиш, так і будеш спати, — Васюта розвернулася до стола, спершись на нього двома руками.

– Іди вже!

Коли Федор вийшов, вона знову взяла миску з печі і поклала її на лаву.

Мати лишилася в кімнаті наодинці з власними лихими думками. Дістала свічку, загорнуту в серветку, і запалила її перед образами. Кімнату заповнили молитовні благання старої. Тріснутий голос читав «Отче наш» і «Богородице, діво», і за кожним разом — «Боже, помилуй рабів твоїх Івана й Микуцьку».

У рік, коли Юрій та Марія повернулися додому з Уралу, в горах лягли великі сніги. Вони з дворічною Катеринкою поселились спочатку у рідної мами, у Петришканів, де жило чотирнадцять душ, а потім — на квартирі. І одразу вирішили обвінчатись у сільській Довгопільській церкві, де не одне покоління Петришканів йшло до шлюбу. Михайло, молодший брат Юрія, відвів Катерину до Одокії. Мала криком кричала, бо хотіла до церкви на вінчання батьків. Вінчалося тоді дві пари. Вернувшись до хати, Микуця Петришканів зняв кожух та рушники з калачами, бо був дружбою на весіллі, й заліз на дерево біля хати, — так високо, як лише міг. Він закріпив там весільне деревце: святково вбрану ялинку на знак того, шо у цій хаті весілля. Усі зайшли до хати, дістали бочку бражки, заграли троїсті музики. Малу Катеринку брали на руки по черзі усі брати Петришкани, які зібралися на Юрієве весілля.

Увечері заплакані жінки сиділи на ліжку і тихо співали жалісну весільну пісню. Матрона зав’язувала хустку своїй доні, часом хтось підходив і вкладав у неї гроші: хто троячку, хто п’ятірку. До молодої підійшов Микуця і вклав червінець. Він тільки повернувся з Донецька. Хтось прошепотів, що «на шахті фейст великі гроші плотют». Поруч на лаві сидів Мотронєк, який жив за Сокільцем. Випивши, він любив згадувати свої пригоди ще з тої війни. От і тепер, усміхнувшись, почав розповідь:

— А ось єк буле ми на Австрійській війні, пам’ятаю, фронт наступає, йуй, стрілянина, не чутно нічого, леше вежу — поруч оден впав. Девлюсе — вже інший лежет, шо передо мною у шанці буле. Ну, думаю, треба шос робети, жети хочете, то я собі впав, мов мертвий. Чую, лише кречут, стрілєют, пекло на землі. Йо, чую, шо наших вояків назад погнали, а я собі далі лежу, мов мертвий. Чую, хтос поруч йде. Прислухався собі, а то ранених шукают. То я застогнав навмисно. Думаю, якшо свої, шоб не застрелили. Відкрив очі. Девлюсе, а то вороге, кутюга між неми бігає. Тут мене в полон і забрали.

Дмитро Петришкан якось сумно засміявся.

— Йо, йо, ваш дєдьо знає, бо теж на тій войні був!

Петришкан не любив згадувати ті часи, а ще за вдачею своєю був мовчазний, то любив тільки слухати ці оповідки-спогади колєги і, часом, сумно і задумливо всміхався. Дід вів далі:

— Ось забрали мене в полон, йуй, а ми під селом одним були. Таке велекє, мов Чернівці наші. Йо, — присутні засміялися. — Йо! Бегме не брешу! Там такі файні села були, то нас там кормили, вино собі яке хочеш, а ще там одна дівка в мене закохаласе, сохла за мнов, то війна єк скінчеласе — мусів тікати, бо хотіли мене на ній оженити. Йуй, а файна була, а багата. Йо. Десятеро корів дєдьо її тремав, оце собі пригадаю, який я дурней був, треба було собі лишетисе!

Стара Мотронєчка штурхнула діда у бік, всі голосно розсміялися.

У тій хаті на горбі вже давно ніхто не жив. Юрій добре пам’ятав останнього ґазду з неї, старого гуцула, який давав йому лей на тютюн, і малий з радістю біг у село, бо старий був добрий і завжди віддячував подарунком, якоюсь дрібничкою, за виконане прохання. Хата стояла на краю села, майже під лісом, біля Сокільця з його чорними смереками. Між лісом і хатою горбами тягнулась толока, де люди з села пускали корів, які там мирно паслися. У вітряні дні дзвіночки маржини разом із шумом лісу творили дивовижну природну симфонію; це музика, яку неможливо відтворити. По сусідству в долині були мочарі. А першою хатою від села, від Довгополя, була Петришканова хата.

Та хата на горбі, огороджена ґраждою, з дороги виглядала неприступною фортецею. Колись заїжджий студент-художник з Чернівців малював картину з цієї старовіцької гуцульської ґражди. Мала Катерина дуже добре запам’ятала того молодого художника з мольбертом, що малював їхній дім. Пізніше якось, у Чернівцях, вона побачить цю картину на виставці.