Сергій Дячук - Біла ріка

— Шо мовчіте? Злякалисе? Треба тих боєтисе, а не нас! — Сказав він на прощання, завертаючи на церковне подвір’я вже в Путилі, у Сторонці. В церкві він притулив свічки, дивлячись, як жінки прибирають біля іконостасу. Він сидів мовчки на старовіцьких високих стільцях, повісивши на вішак капелюха. Поруч лежали книги з пожовклими сторінками. Взяв одну, погортав. Потім, спершись на дерев’яну стіну, заплющив очі. Уява намалювала йому яскраву картинку з минулого, — спомин ожив у його голові, ніби це було учора. Малий Микуця стоїть посеред церкви. Храм залитий сонячним світлом. Поруч старий румунський панотець начитує шось своєю мовою з молитовника, час од часу зупиняючись, перебираючи людські записки на молитву, потім замовкає і вимогливо дивиться на малого. Микуця, мов по сигналу, починає читати ламаною церковнослов’янською псалтир, все частіше збиваючись на українську. Тоді до нього підходить панотець, замахується і дає позаушника. Микуця розплющує очі, посміхаючись, храм освітлює сонце, але ось воно ховається за хмарами й всередині знову стає темно. В цій церкві правив колись батько Федьковича. В руках Микуця тримав одну згаслу свічку, що розплавилася в його долонях. Зауваживши це, він викинув її в баночку під свічником, забрав капелюха і вийшов з храму. Тричі перехрестившись, надів капелюха, вийшов на вулицю, перебіг дорогу і спустився у долину. На базарі вже було повно людей. Гуцули скуповувалися і продавали різний крам. Микуця довго розмовляв з молодицею-продавчинею: розпитуючи про останні новини в Сторонці, бо, мовляв, давно не був у місті. Коли він пішов, та сказала сусіду за прилавком:

— Дивний чоловік, в айнцугу… І лісом од нього тягне, як від вовка.

Чоловік задумався, поперекладав крам на столі, уважно подивився на неї та перепитав:

— Як від вовка, кажеш?

Та радісно махнула головою.

— Йо!

Чоловік-продавець пішов за Микуцею. По дорозі щось шепнув міліціонеру, який крутився поруч, ліниво гризучи паперівку. Вислухавши «бдітєльного» громадянина, він викинув яблуко, враз посерйознішав, нервово поправив портупею й пішов за Микуцею. На мить загубивши його в натовпі, почав розштовхувати людей і роззиратися на всі боки.

На базарі, біля яток, трохи осторонь, стояли двоє чоловіків — один у чорному, інший — у темносірому піджаку. Вони ліниво курили папіроси. У того, хто був у чорному піждаку, на мізинці й вказівному пальцях правої руки були традиційні гуцульські срібні персні. В іншого, старшого чоловіка в сірому піджаку, — жовте кільце з візерунками і червоним каменем на безіменному. Вони уважно спостерігали за Микуцею, який крутився між прилавків і підійшов ближче, ніби й не бачив їх. Він роздивлявся товар на рундуку, а тоді стиха привітався: «Шо є? Гуляєте, хлопчища?». Він знав цих двох галіціян з-під Кутів, — вони вже давно були у лісі. Ті, витримавши паузу, так само тихо відповіли, усміхаючись: «Йо, у місто вебралесе». Поруч шумів базар. Стриї щось собі голосно говорили, молодиці заливалися сміхом, бубоніли жінки. «Файно!» — мовив Микуця, глипнувши на чоловіків. Ті приязно усміхнулись у відповідь:

— А ви єк дужі там?

— Та Богу дєкувати, оце леше знайомий слабує, то за ліками вебравсе, мусів вже іте.

Чоловіки перезирнулися і вже не усміхались:

— Най Бог помагає!

Старший наблизився, шепнувши Микуці на вухо: «Обережно будь, у місті повно чіки та інформаторів». По цих словах він всунув у кишеню піджака Микуцьки скручені радянські гроші, рублі. Чоловіки, не прощаючись і не обертаючись, пішли вздовж рядів. Лише той, старший, з одним перснем, озирнувся вже на виході, шукаючи поглядом Микуцю. За мить вони зникли у натовпі при вході на базар.

Микуця, відчувши неспокій, теж вирішив «загубитися». Він зняв капелюха і швидко пішов у ряди, де було найбільше людей. Вийшовши з базару, перебіг дорогу, надів капелюха та пішов у долину, завернувши на одну непримітну вулицю.

З хати вийшла красива висока дівчина. Добрі очі, носико з горбинкою. Микуця подивився на неї, й аж закашлявся — так вона йому сподобалась. Дівчина з острахом поглянула на цього незнайомого чоловіка у цивільному костюмі, зі скрученим набік, перебитим носом, який тільки вийшов з лісу. Він стояв біля паркану за хатою, доки вона його нарешті помітила. Подолавши хвилювання, дівчина нарешті зважилась і запитала:

— Шось із братом? — голос її помітно тремтів. Микуця дивився на неї мовчки, і аж потім заперечно похитав головою. Насторожено роззирнувшись, наче дикун, він всунув їй у руки записку. Дівчина повільно розгорнула листок довгими пальцями й аж видихнула, швидко прочитавши. Потім вона мовчки стояла і дивилась на Микуцю, про щось міркувала, щільніше закутуючись у велику хустину. Вона дивилася на Микуцю так, ніби перед нею нікого не було. Потім, схаменувшись, сказала: