Сергій Дячук - Біла ріка

— Болить? — спитала Ялена, провівши вказівним пальцем навколо шраму від кулі. Він мовчав, потім повернувсе до неї, перепитав:

— Вебачєй, те шось спитала?

— Болить? — ще раз спитала Ялена.

— Шо? А, це… Ні, тепер ніц. Богу дєкувати, пройшла навиліт.

Він трохи підвівся, показав місце на спині, де вийшла куля. Там був точнісінько такий шрам. Вони мовчали. Федор щось собі думав, а Ялена, притримуючи голову долонею, дивилася на нього.

— Розкажи, єк це сталосе.

— Бігме, Яленко, воно тобі треба?!

Вона наполягала. Тоді Пойдаш трохи поморщився, і через кілька хвилин почав оповідь.

— Ми з Петрусем, братом моїм меншим, буле в Стебнях. То вже була майже ніч. Ці з лісу горбами спустелись, з гір. З тої стороне, з Галіції. А ме самі у школі буле, вдвох з братом мале там переночувати, — Федор замовк, лице його змінилося, побіліло від люті. — Малого майже зразу поклале, імев кулю…

Пойдаш знову замовк, але згодом знову почав згадувати.

— Сарака не мучивсе. А я бачу, шо так і так загену, але хоча б спробую верватесе, бо спалили б разом зі школою. Кенув гранату і почєв тікати до ріке, відстрілюючись. Увес чєс собі то згадую. Не розумію, єк то мені вдалосе. Штрик у ріку, чую, стріляють ще, потім — мац за груде, кров хлеще. Я рукав від сорочки відірвав, рану затулєв, тай собі міцно тремаю. Добре, Бог гадку дав, рікою горі пішов, бо воне, ведко, подумале, шо я в долену по течії тікаю. Лише чув, як воне попід берегом в долену пішле, а я горі. Вода холодна, ніч вже, ніц не бачу. На дорогу не виходев, бо могле вернутисе, зрозумівши, шо я горі втік. На дорозі воне б мене бігом, ще тепленьким, злапали. До Довгополя швидко дійшов. Чую, кутюги брешуть. Але далі важко було, за Сокільцем. Габами падав. Чуюсе вже, шо сел вже нема, але, Богу дєкувати, до Конєтина дійшов. Параска, сестра моя, як мене на порозі скривавленого увиділа, єк зарепетує, — лед не знепритомніла. Воне до мене діда того, мольфара їхніго, прикочували. Він мене і лікував. Дід дивувавсе, все мені примовляв: «Ти, Федьо, фейст дужий і щєстє маєш! Не оден дужий молодєк проти Черемоша (а то ще велека вода була) не піднявсе бе, а те ще з легенею простріленою». Йо, жети захочєш, — Федор засміявся. — У сестри два дні вележевсе та на похоронок Петра зібравсе. Дід єк знервуєтсе, люлькою об стіл як жбурне.

Федор знову засміявся.

— Каже мені: «А шлях бе тебе трафив! Ти шо, здурів, чоловічє, з того світу тільки вернувсе!». Але я вперсе. Кажу, шо мушу буте — і все. Машеною підвезли. Я там, вже по тому, зомлів.

Прощаючись, на самому порозі, запаливши папіросу, Федор спитав у Ялени:

— Вийдеш за мене?

В Довгополі, на тій стороні, на Галіції, у клуб привезли кіно. Потім мали бути танці. З вікон клубу мерехтіло світло. Коли люди вмостилися на лавах і оператор вже запустив фільм, на екрані з’явились кадри хроніки, у якій розповідалося про здобутки у будівництві соціалізму на території приєднаних до УРСР західних областей України. До клубу увійшли «лісові брати». Вони заходили до темної зали по одному, сідали у задні ряди. Кожен перед тим давав гроші касирові, старому дідові, що сидів на вході, — той від здивування і страху відкрив рота і не закривав його доти, аж поки всі бандерівці зайшли всередину. Він зазирнув до темної зали. «Банда» повсідалась на задніх лавах, на самому вході став вартовий — вояк з ПМ напереваги, у брудній камуфльованій німецькій куртці, в капюшоні, з-під якого виднілася лише його чорна борода. З незворушними, втомленими обличчями вони передивилися хроніку до кінця. Там показували, як жителі усієї Західної України з радістю зустріли «визволителів». Якийсь дід гуцул цілував у губи російського офіцера, дівки дарували їм квіти. Трактори, колгоспи. Раптом голос за кадром загрозливо змінив інтонацію, і почав розповідь про те, що, попри всі радощі, лишилося багато ворогів, які заважають мирно трудитися простим гуцулам. Далі пішли кадри з вітанням нацистів, парад дивізії СС «Галичина» [49] Дивізія « Галичина» — 14 гренадерська дивізія зброї СС, сформована здебільшого з західних українців. у Львові, кадри з німецьких таборів.

Один вояк, сплюнувши, не втримався:

— Курве московські, брехуне!

Підвівся і зайшов в операторську кабінку. Кіномеханік на очах зблід.

— Добрий вечір! Шо є чоловіче, що се зблід? Всравсе зранку — втік досвіта! Вемикай свою більшовицьку пропаганду!

Той, трусячись, одразу вимкнув проектор, у залі зашуміли люди, котрі вже почали дивитися фільм «Подвиг разведчика». Увімкнулося світло. Наперед вийшов вояк з ПМ у брудній формі, обдивився довкола, викрикнув: