Сергій Дячук - Біла ріка

— Юрчику, іде сюде!

Він дістав пляшку, загорнуту в газету. Наливши і випивши, вони ще деякий час просиділи мовчки.

— А єк там неня?

– І Богу дєкувати, дужі, здорові.

Дмитро розчулився, намагався приховати сльози в очах.

— Як дєдьо?

— На дарабах сухожилля урвав, то тепер з клябукою ходют увес чєс. Чоботе робе, бджоле тримає, дерева прививає.

Дмитро знову налив.

— Йо! Твій дєдьо — файний ґазда! А єк він за твою неню боровсе! Та згоделасе вейти за нього, — він, закашлявшись, почав сміятися. — Згоделасе вейте за нього лише тоді, коле Палагна, баба твоя, переписала на неї все рухоме і нерухоме.

Він перестав сміятися і з ледь помітною усмішкою вів далі:

— А дєдьо чемний в тебе, йо! Ти вночі плачеш, а той не лінуєтсе, встає, тай до цецки несе.

Дмитро знову засміявся.

— А Палагна єк?

— В діда пранеком [47] Пранек — предмет традиційного побуту, призначений для прання. кидаєтсе!

Дмитро втирав сльози, але вже від сміху.

— О! Це! Йо! Бабця в тебе фейст люта. Оце дівки на вечорниці зберутсе: хто пряде, хто вешеває, а Палагна сидить на припічку. Сидить біля печі. Упечі вогонь потріскує, а вона люльку курить.

Дмитро прикрив очі, лице його аж засяяло.

— Люльку курить тай руде своє волосся розчисує, і дівкам різні страшні небилиці розказує. А у Анни сорок старист було, бо багата й файна була. А вона таки твого дєдю вибрала.

Далі вони сиділи мовчки Дмитро дивися наче крізь Юрія, щось собі думаючи.

Вертаючись з бараку, Петришкан побачив, як йому назустріч йде Марія з повною путнею води.

— Добрий день! — звернувся перший Юрій.

— Доброго здоровічка!

— То ве наша, верхівська! — всміхнувшись, сказав Петришкан.

— Йо, ми веселені, з Малех Діхтенців.

— Дайте допоможу, — Юрій незграбно підхопив путню.

— Та я вже донесу.

— Тоді давайте познайомимось, — і після паузи, напівпошепки, додав. — На ціле життя.

Дівчина зупинилась, поставила відро:

— Мене звати Марія.

З шахти заревів гудок, Юрій з Марією стояли, обнявшись, вона шепотіла йому на вухо:

— Коли я була ще мала, то ми на Пасху ходили до церкви в Довгополе. Пригадую, Петришкани стояли перед самою церквою, коле Дору святили. Я вже тоді собі замітила серед братів білєвого, кучірєвого, блакитноокого хопця, — вона подивилась на Юрія. — Тебе, Юрчіку!

Поруч пробігли жінки, одна голосно закричала:

— А чій будеш молодєку?!

Жінки голосно засміятись. Марія, завстидавшись, відвернулась від них, поклавши голову на груди Юрію.

І коли всі вже перестали вірити, що колись таки повернуться в смерекові гори, 1953-го року пророцтва старої гуцулки таки почали збуватися. Юрій Кабюк та Марія Бідоча побралися й у них народилась дівчинка, яку вони назвали Катериною.

Ретранслятор голосно передавав новини з Москви: вмер Сталін. Ревіли гудки шахти, було холодно і накрапав дощ, який змінювався мокрим снігом. Юрій з Марією стояли поміж інших людей і уважно слухали. Рідко у кого на обличчі були сльози. Марія закутала собі під фуфайку Катерину, яка, відчуваючи тепло ненчиного тіла, міцно спала. Юрій зняв шапку пізніше за всіх. Вони перезирнулися і пішли назад до бараку.

Вже з порогу Юрій звернувся до ненчиного брата:

— А чули, шо у Москві сі стало? — і далі прошепотів, прикривши долонею рота. — Стрий таки дрегнув!

— А мо! Ми скоро всі повернемосе! — вигукнув Дмитро.

Але минуть ще довгі два роки, поки вони таки повернуться у гори.

Ялена куталась з дитиною, коли до хати увійшов Федор.

— Добрий день до хати! — привітався він і залишився стояти у дверях. Ялена тримала на руках дитину, тихо привіталася, і порухом голови запропонувала зайти. Федор зайшов і усівся на лаву під вікном, поклав на стіл торбу.

— Я тут вам вурди приніс трохи.

Ялена поклала Павла, який уже спав, до колиски, і спитала у Федора впівголоса:

– Їсти будеш?

— Дякувать, але не голодней.

— Може, молока? Парне, тілько відро з толоки принесла.

Федор підвівся.

— Молока, йо, — сказав Пойдаш.

Ялена встала з ліжка і налила з відра у горнятко, піднесла Федору. Той не одводив погляду від Полєчки. Неквапно випив молока. Поставивши горнятко на стіл, взяв Ялену за талію й поцілував.

Вони лежали в ліжку. Ялена водила пальцем по грудях Федора, біля шраму. Перед тим, коли він ще спав, роздивлялась його красиве, хоч і вже в зморшках, лице. Та й волосся Федорове якось зарано взялось сивиною. За мить він прокинувся. Поцілувавши Ялену, задумливо вдивлявся у стелю.