Сергій Дячук - Біла ріка

Осінь того року настала рано. Старі гуцули кажуть, що «олень раніше потрібного чєсу сходев до вітру у ріку», і серпень був дуже холодний. Дорогою з Сергіїв їхала колона лісовозів. Машини, завантажені під зав’язку, ледь тягнулися. Складалося враження, що ланцюги ось-ось не витримають, і кругляки покотяться дорогою. Але ревіли двигуни, й машини, одна за одною, зникали за поворотом. Ялена йшла дорогою в Путилу. Часом здіймався дуже сильний вітер, — настільки сильний, що вона зупинялася і поверталася до нього спиною. Її батька, Василя Полєка, забрала міліція. Викликали на допит у район, і вже не відпускали. Той вкрав два мішки грису в колгоспі — й хтось «заклав». Був суд, і він тепер мав відсидіти строк. Ялена ходила до нього в тюрму, відносила передачу з плетеними капцями та рукавицями, але в побаченні їй відмовили; передачу також не взяли. Тут, в районі, вона випадково зустрілась із Федором. Той якраз відв’язував коня від паркану біля будівлі «лісгоспу». Туди він ходив влаштовуватись на роботу — сплавником лісу в Сергії. Ялена пройшла повз нього, не помітивши Пойдаша. Він вигукнув:

— Ялено! — і, підійшовши, прошепотів. — Ялено! Єк дужі?

— Богу дєкувати! Ось лише дєдю арештували, він у колгоспі…

Федор перебив:

— Я чув.

Кілька хвилин вона мовчала, а він дивився на неї.

— Та оце передачу носела, але не взєли.

Федор мовчки співчутливо покивав головою.

— Ясно… А ве єк там на горбі брензуєте?

— Та малей трохи слабував, а так… Дєкувати Богу.

Вони попрощалися. Ялена пішла далі дорогою. Федор стояв, притримуючи коня, проводжав Полєчку замисленим поглядом.

Сіра осінь на Уралі ніби схожа на Карпатську, але… Чоловік переліз через паркан. Під боком тримав скручену ковдру. Він швидко перебіг через колію. Озираючись, зайшов до першого бараку — з політичними. Там жінки прали одяг. Чолік пропонував купити у нього ковдру, розхвалював її, мов на базарі.

— Йуй, та девітсе, яка файна, груба, майже зовсім нова!

Люди почали сміятися.

Це був Василь Полєк з Киселиців. Він був у чорній куфайці. Сміючись у відповідь, Василь розповів їм, як його засудили за міх грису. Люди щиро реготали, а він радів нагоді поспілкуватися з земляками. Розпитував, хто звідки.

— Чув, що скоро всіх політичних амністуют, — вигадав Василь, бо хотів підкріпити земляків у вірі. У цю новину повірила лише Марія, що стояла біля Матрони й уважно слухала цього смішного діда.

— Та леше нас гет! — говорили люди. — Яка амністія? Помремо тут усі!

Марія взяла тазик із пранням і понесла надвір — вивішувати. Люди, сміючись, говорили з цим веселим чоловіком — земляком. Той настільки захопився своїми небилицями, що аж забув про свою ковдру.

Мала несла в одній руці тазик із білизною, а в іншій — відро. Дівчина оминала людей, що її ніби не бачили. На порозі вона зіштовхнулась із юнаком. Відро випало з рук, Марія ледь втримала прання. Юрій підняв відро і винувато подивився на дівчину, яка йому одразу сподобалась. Він її вже наче десь бачив. Вона ж мовчки, ніби сердито, поглянула на нього; а втім, очі її сміялися. Петришкан підхопив тазик, який Марія, не вагаючись, віддала йому. Вона пішла першою, усміхнена, хоча Юрій цього не бачив. Він йшов позаду. Мала зупинилася між деревами, де на шнурках вже сушилися людські лахи. Вона намагалася вдавати, що сердита, але насправді ледь стримувалася, щоб не розміятись. Зморений довгою дорогою Петришкан дивився на неї своїми світлоблакитними очима і мав абсолютно безпорадний вигляд. Мала почала діставати з тазика прання і вішати його на мотузку. Юрій тупцював поруч, часом заходив по інший бік розвішаного прання. Марія роздивлялася його чоботи: підошви були прив’язані нитками та дротом. Мала стиха засміялася. Петришкан зніяковів ще більше. Помітивши його розгубленість, вона вже відверто реготала. Вивісивши все, вона взяла путню, пішла собі. Декілька разів оберталась до Юрія — той стояв на місці, але за хвилину, спам’ятавшись, пішов назад до бараку.

На порозі стояв Дмитро й визирав свого «фіна». Йому вже сказали, що приїхав син сестри. В очах старого стояли сльози. Побачивши малого, він пішов йому назустріч. Дмитро поцілував Юрія, міцно потиснув руку. Вони обнялись.

— Йуй, який вже великий! — прошепотів Дмитро. Потім трохи подався назад і, ледве стримуючи сльози, вже голосно привітав малого Кабюка:

— Ну, здоров був, Юрчику!

Вони зайшли до бараку, — хлопця треба було нагодували. Сіли за стіл. В кутку не вщухало якесь бубоніння: дві старі стиха шепталися. Дмитро вийшов, але незабаром повернувся. Юрій крутився біля віконця. Там, у дворі, жінки ровішували прання. Серед них була Марія. Вона не бачила, що за нею спостерігають, і була якась задумана. Побачивши Юрія у віконці, почала граційніше діставати і вішати ковдри, часом позираючи на малого, ледь усміхаючись. Дмитро запросив свого «фіна» до столу.