Сергій Дячук - Біла ріка

Зайшли стрибки, переодягнені під лісових братів.

— Слава Ісу!

— Навіки Богу!

— Ну, шо стоїш, їсти давай! — чоловіки зайшли до хати й усілися за столом, не знімаючи чобіт — лише шуцманки скинули; поруч, на лаву, поклали зброю.

— Шо се девешсе, давай, виноси, герої хочут їсти! — жінка забігала довкола несподіваних гостей, ті почали між собою розмову.

— Чув, на тижню у Киселицях наші нашех постріляле, та одного малого поклале, переплутале оден одного, а то ранком було, туман, воне подумале, шо то банда і єк почєли шмалєти. Малого шкода — зовсім ще шмарькун, то ці з району хотіли йому пишний похоронок зробити, з мітингом, а батьки кажут, хочте — стрілєйте нас, але поховаємо за нашим звичаєм, з панотцем!

Господиня завмерла з глеком у руці, почувши розповідь.

— Шо се вклєкла?! Шо там у тебе? Горілка? Став на стіл.

Жінка стала біла, мов крейда.

— Ну шо, ґазденя? — говорив чоловік з набитим ротом, запиваючи самогонкою. — Банду годуєш?!

Чоловік проковтнув кусень і подивився на жінку:

— На Сибір поїдеш скоро! — випивши ще горілки, додав:

— Скоро!

Стрибки засміялися.

Жінка почала вмовляти: зі страху давала їсти, а не з власної волі.

— Ти про це в енгебе брехати будеш, у районі, а не нам, — він встав, підійшов до жінки майже впритул. — Зрозуміла?

Сівши на місце, чоловік продовжив:

— Ну, добре, слухайменесюди. Свині,коровиє?..

З сусідньої кімнати зачувся звук, ніби хтось перезарядив автомат. «Гості» перезернулися і похапали стволи. Старший подав знак, щоб один із них подивився в сусідню кімнату, а сам спитав у ґаздині:

— Хто там в тебе?

Жінка жалісно, ледь не зриваючись на плач, відповіла:

— Та там Федьо відпочиває, він мені покосев тут…

— Якей Федьо?

— Пойдаш, сен Васюти зі Стебнів.

Федор лежав на ліжку з прикритими очима, під ковдрою; в його правиці, що звисала між стіною та ліжком, був ППШ. Обережно заглянувши до кімнати, стрибок подав знак своїм, прошепотівши:

— Йо, це Федор.

Старший скомандував:

— Вшиваймосе звідси, він слабей на голову, ме стрілєти, а потім вже буде розбератисе!

Жіночка почала вмовляти гостей, які швидко пішли до виходу, щоб не доносили на неї в енгебе.

— Леше нас гет, жінко! Треба те нам.

Федор вертався з Плоскої. Цього разу пішов не через людські хати, як завжди, — якась невидима сила потягнула його через ліс. Він йшов і думав про пригоду в хаті тієї жінки. Перебирав собі в голові, хто то міг бути. Йому здавалося, що він має знати того чоловіка, але він ніяк не міг пригадати голос. Раптом у долині промайнула якась постать. Федор на мить зупинився і завмер. Під ногою по-зрадницьки тріснула суха гілка смереки, він скривився, схопившись за лямку автомата, придивився: там, внизу, на освітленій ранішнім сонцем толоці, була вона. Сонце заливало некошене поле попід лісом, пахло травами, Федору стиснулось серце і він ледь усміхнувся. Ялена не могла його бачити: темний смерековий ліс надійно ховав його у своєму затінку. Там, у траві, сиділа Ялена. Була вона у плетеному вінку на голові, сама, мов красива карпатська квітка. Поруч лежало зібране гілля та квіти, з яких вона виплітала ще один віночок. Федор уже збирався виходити з лісу до неї, але побачив, як із-за копиці сіна вийшов Юрій. Він був у вишитій сорочці та гачах, на паску висіла кобура, на спині «пепешка», прикрашена зіллям. Ялена майже доплела вінок. Вони, сміючись, про щось говорили. Вона встала і надягнула Юрію на голову вінок. Вони поцілувались. Федора мов у вогонь кинуло. Він схопився за груди, куди був поранений. Йому хотілося вбити їх тут разом. Зняв з плеча автомат і навіть встиг прицілитись, але через приціл побачив Ялену й у розпачі кинув зброю на землю. Федір так її кохав!..

Він ішов через село мовчки. В одній руці ніс складену косу, в іншій міцно стискав шлею автомата. Пойдаш не бачив людей, що віталися з ним. Ті перешіптувались, обертались до нього, але він не зважав, швидко йшов у штаб стрибків у Киселицях.

Це була середина літа і сонячний ранок, запах якого п’янив. Довкола цвіли трави, все вкривав легкий ранішній туман. Олена з дитиную на руках вийшла з Юрієм на подвір’я. Він мав вертатися до своїх, у ліс. В зеленому плащі, на плечі висів ППШ. Вона провела Юрія до фіртки, на мить він взяв хлопчика собі на руки, вони поцілувалися. Ялена своєю долонею ніжно погладила його по щоці. Юрій поцілував її руку, надягнув шуцманку і замріяно пішов через некошені трави, щасливо усміхаючись, — напоперек до лісу. Вона проводжала його поглядом, чоловік ще раз обернувся і махнув їй рукою. Олена з дитиною вернулась до своєї хати. Цієї миті поролунали перші постріли. Юрій впав у траву і почав відстрілюватись. Стрибки оточили його зі сторони лісу, закричали: