Сергій Дячук - Біла ріка

— Йуй, та Мотронєк, то той, йо, він бойовей, ще до війни з хлопчищами такі покої вероблєв, то йому лише бетисе у голові було. Єк його неня з нем се намучела!

— А Сарахана, сараку, імели в лісі на осепнику, оточели, він стрілєв скілька міг, а там набої се скінчели, з руке кров хлеще, то його, лайдаку, через усе село так і повели. Він іде, мов пєний, з ране кров тече, а він собі сміється. Люде повиходили, з-поза хат визерают, на то се девлю, а він собі шось енгебе шепнув, а той єк його штурхнув, то він у шанець край дороги залетів, бідака, вже собі лед устав і далі смієтсе, аж регоче, а той енгебіст як йому позаушника дав, та носа йому і розбев, а жінке, шо то бачут, всі плачут, йо, плачут за нем. Тоді його в машену загрузели та повезли. А де? Ніхто не знає! Його відвозют, а люде услід машені се девлют.

На Івана зілєвого [43] Іван Зільовий — Різдво Івана Хрестителя. Федор мовчки йшов через село, на спині висіла рушниця. Зустрічні голосно віталися з ним, на що він відповідав, ледь хитаючи головою. Якась стара зупинила його, привітала зі святом і почала щось говорити. Він не знав цю жінку, натомість вона, вочевидь, дуже добре знала Федора. «Напевно якась неньчина подружка», — подумав Федьо. Жінка плакалася, що лише випогодилось, а їй нема кому покосити.

— Йуй, Федьо, а єк зачнутсе дощі, усе погниє! Чим я му худібку земою годувати?

Федор дістав з кишені на сорочці пачку «Паміра», закурив сигарету; з кишені випало гілля, він підняв його, покрутив у руках; затягнувся папіросою і, випустивши дим так, щоб ним не дихала жінка, подивився на неї та запитав:

— Добре, після свєт прейду. Де ви жиєте?

— У Широкому, перша хата за горбом.

Федор поклав гілля до кишені і пішов далі дорогою. Жінка ще деякий час, примовляючи, дякувала йому вслід:

— Йуй, абе здоров був Федьо, дєкую! — Федор, не обертаючись, пішов далі.

Старий гуцул з білою, як молоко, великою бородою, в насунутому на очі капелюсі, задумано вигравав на дримбі. Поруч сидів молодий, теж з бородою; з-під закочених по лікті рукавів виднілися жилаві передпліччя, обпалені верховинським сонцем. З молока в мисці магічно з’являлася вурда. Він шось мугикав собі під ніс, докурював самокрутку. Інший, з яскраво-рудою аж червоною бородою, тихо наспівував вівчарську пісеньку й ліпив сир у мисці:

— Ой я піду в полоненку й по зелене сіно, полоненку не перейду, бо сонечко сіло. Ой я піду в полоненку, я в полоненочку, це не розбив буйний вітер мою колебочку. А це розбив, це не розбив, треба булатати, треба буде цего літа у ній літувати. А те підеж ватажети, а я бовгарети, та будемо на сметанці кулежку варети. Ой за гаєм куретечку, за гаєм, за гаєм, вівчар вівці завертає, діт овечки плаєм. Вівчар вівці завертає попід ту говеллю. Ой овечки файно пасуть, я на нех се девлю. Ой овечки файно пасуть, я се позераю, з тої втіхи великої на флоярку граю. З тої втіхи великої на флоярку граю, ой там пасе худобочка, як у Божім раю. Чого тота полоненка на весні весела? Женуть люди худобоньку з десєтого села… Ой сарака полоненка, сарака, сарака…

Тьмяна лампа освітлювала це, нашвидкуруч збите з дошок, житло вівчарів — стаю, що живуть у ньому з самої весни і до кінця осені, випасаючи людські корови й вівці. Федор замість привітання витягнув недопалок з рота вівчара. Чоловік наперед знав, навіщо прийшов Пойдаш:

— Шо є чоловічє?! Шо прийшов? Хіба не знаєш, шо сьогодні понеділок і ми нічого не видаємо!

Федор усміхнувся.

— Слухай, вже наступна днена зайшла, леше гет, дай вурде!

— Федьо, ти знаєш наші законе: понеділок, середа, п’єтниця ми говіємо…

— Добре, добре не джвенде [44] Джвендіти — скиглити. ! — перебив того Федор.

Слабке світло від лампи освітило приміщення, геть усе увішане сиром у марлі; над дверима, на полицях, лежав білий сир.

Він вийшов з колиби. Повіяв вітер. Хлопчик здоював вівцю, поруч з ним бігав великий кудлатий, як овечка, білий пес. Вівці збилися докупи. Федор спішно проминув їх, — пес навіть не забрехав, — тож хлопчик, на мить одірвавшись від роботи, здивовано поглянув на чоловіка, який ступав некошеною травою. Він перестрибнув через кладку на горбі, пішов полем, в долину — до лісу. Поле з цього боку було геть усе вкрите ромашками, що якраз цвіли; його підсвітлювали сотні світлячків, простір довкола був наповнений співами цвіркунів. Федор добре знав ці місця. Поклавши на землю складену косу та автомат ППШ, він впав у траву, заклавши руку за голову. Небом пливли хмари, мов вітрильники, що ідуть в нічному океані — відкривати ще небачені краї. Він вдивлявся в темне небо з хмарами, думок не було; заплющив очі й опинився попід нененею хатою на Буковинці; вершини довколишніх гір були зарослі афенами. Серед них повзало гаддя. Діти та жінки збирали там ягоди. Афени були по літі дуже сивні [45] Сивні — рясна. . Вони збирали їх просто руками або спеціально зробленими для цього гребнями — великими і малими, з огляду на кількість ягід на кущі; потім пересипали зібране цукром. Малі спускалися з афен, з горбів, руки і лиця — мов у чорнилі, потім було важко відмити ті фіолетові плями. Федор бачить себе: йому років дванадцять. Діти, захоплені збиранням афен, рушають далі, жінки зникають у ранішньому тумані, що сходив Буковинкою в долину, до ріки. Мала у вишитій сорочці лишилася сама. Вона набрала ягід собі в долоню. Федор якраз вийшов з лісу і став навпроти неї, з батьковою рушницею на плечі. Дівчина, піднявши очі, злякалась Федорового пса, який став поруч; від несподіванки скрикнула, перекинувши відро з афенами. Федор кинувся їй допомагати — збирати ягоди назад у путню. З туману почувся жіночий голос: «Ялено, Ялено, де ти?!» — мала схопила відро та побігла горбом, озирнувшись і всміхнувшись хлопцю, який стояв мовчки і зачаровано дивився їй услід. Скоро туман геть сховав її від нього. Федор розплющив очі. Йому тепер здавалося, що то був сон. Він неспішно встав, повісив на спину автомат, взяв у руки косу, пішов полем вниз. Він проходив лісом, верхи смерек виспівували, як завжди, свої пісні, десь поруч чуркотів потік, — цей звук то наближався, то віддалявся. На деякий час йому навіть здалося, що його водить, і він заблукав. Там далі, у потоці, була хата тих двох німих братів, що жили в ній самі. Він іноді, ще малим, заходив до них напитися, — ті завше пригощали його гуслінкою. Але через мить ліс закінчився, він вийшов у толоку, що тягнулася плавно вгору. Коли місяць виходив з-за хмар, то освітлював на її вершині обриси кладки та дах довгої старовіцької гражди, — хати тієї жінки, якій він пообіцяв робити завтра сіна.