Сергій Дячук - Біла ріка

— А чули, шо та Євдокія Горбата собі вдумала? — шепотілися жіночки на дорозі біля церкви у Довгополі.

— Яка?

— А активістка ота.

— Йо. Вподобала собі Юрія, сена Дметра Петришкана, чіплєтсе тепер до нього.

— Любаскою його, ведко, хоче бути.

— Та то байка, але комус казала, шо хоче, щоб він на ній оженевсе.

— Гет здуріла!

— А Микуця їх…

— Якей?

— Да ж їхній, Петришканів!

— А йо, йо!

— Так, шоб не йте на службу у радянське військо, наймевсе на шахту у Донецк і вже там рік робет, — і потім зовсім тихо прошепотіла на вухо. — Кажут, шо він ніби у «банді» був. Їх накрели на тій стороні, а цей девом вежив, оден з усіх, шо там буле, якас жінка з тої сторони та й врятувала. Йо, йо, кажут люде таке.

Повз проходила гуцулка, яка теж втрутилася у розмову:

— Добрий день!

— Доброго здоровічка! А ви звідкє ідете?

— Ходела горі та купела мішок грису [42] Грис — корм для тварин (комбікорм). . Теличка отелеласе та мусіла вже йте, бо сіно се скінчело, та пєтку дала, тепер вже до кінця земи буду мати, чим коровку свою годувати.

Юрійні дослужби у війську, ні до лісу не був годний. Ще дитиною старші діти розхитали колиску з малим аж під стелю — так, що він випав з неї, ушкодивши хребет. Тепер мав одну ногу коротшу за іншу, але, Богу дякувати, горб на спині не виріс, хоча Анну цим лякали. Отже, парубок тепер кульгав, й у солдати його не брали. Малий змушений був працювати у Гриняві на лісокомбінаті.

Робота зупинилась, серед повалених смерек лісоруби повмощувались, хто де, на обід. Юрій присів на велику смереку, розв’язав вузлик і дістав шматок печеної кулеші. Обідаючи, він вдивлявся в гори перед собою, запивав кулешу молоком з довгої винної пляшки. До нього підсів бригадир:

— Мой! Юрку, чув, шо файну дівку у селі маєш!

Ті люди, що сиділи поруч і чули бригадира, голосно засміялися.

— А, лешіт мене гет. Яка дівка? Не маю ніякої дівки!

— Ой, не бреши, Юрчику! — сказав, усміхаючись, бригадир.

Малий Петришкан, проковтнувши кусень, що був застряг йому в горлі, запив його молоком, подивився здивовано на бригадира. Той вів далі:

— Та не варто встедатесе чи боєтисе. Весілє зіграємо, тай на тому! Я он дружбою можу бути, хоч і старей вже. Хату поставемо чи невістку приведеш Анні, меш ґаздувати!

І він, сміючись, по-приятельськи вдарив хлопця по плечі.

Юрій, трохи задумавшись, відповів йому спокійним голосом:

— Ве краще б, ніж бріхні по селі збирати, роботу свою добре робели!

Сказавши це, Юрій встав, забрав сокиру, що стирчала у стовбурі, й пішов до лісу.

— От шмарьок малей, — прошепотів бригадир, сплюнувши. — Ще пручєїтсе! Нічого…

Машина з відкритим кузовом везла лісорубів у Довгополе. Згори, біля кабіни, сидів задуманий Юрій, склавши руки. Від холодного вітру боліло обличчя.

Наступного ранку Юрій не зміг піднятися з ліжка, лежав хворий, у пропасниці — застудив вуха. На роботу він не вийшов. Бригадир доніс про це голові сільради, і той вирішив жорстоко помститися Юрію, відіславши в район заяву на нього. На тижні за слабим Кабюком з району приїхала машина. Попри сльози і вмовляння Анни, його, хворого, забрали у Путилу — розбиратися. Вже через тиждень Петришкани мусили продавати корову — необхідні були гроші на адвоката, бо Юрія з району завезли до Львова, де мали судити за «саботаж Советской власти» (за цієї статтею давали десять років).

Анна взяла всі гроші за продану корову, перейшла кладкою на той бік і пішла до Верховини, де вона сподівалася найняти доброго адвоката для сина. У Ясеновій вона заночувала у подружки, ввечері до тої навідались «лісові брати»:

— А шо там у тебе за молодечка? — спитав вояк.

— Та то Анна Петришканова з Довгополя. У неї син в тюрмі у Львові седит, має суд бути, то вона йде до Верховини, щоб адвоката наймети, то я зараз розкорнєю її, вона вам сама розповіст.

— Най, не корнєй, най спить.

Юрія у Львові допитував надзвичайно люб’язний слідчий. Чоловік із щирою усмішкою уважно розпитував: хто він і звідки. Юрій наївно розповідав про свою фамілію, і що звати його Юрій, а прізвище Кабюк, і живе він у Довгополі. Цього було достатньо для офіцера з доброю посмішкою. Він навіть гречно запропонував малому Петришкану сигарету, від якої малий відмовився зі словами:

— Дєкую, але я не палю.

— И это правильно, здоровее будете! — усміхнувшись собі у вуса, сказав слідчий.

«Який приємний чоловік», — думав собі Юрій. Попри все, йому загрожувало десять років.