Сергій Дячук - Біла ріка

— Йуй, та ніколе ми вже жевеми звідсе не повернемосе в горе, ніколе.

Але стара відьма раптом, закашлявшись, заговорила:

— Стрей у Кремлі дрегне і ми усі звідси повернемосе.

Усі замовкли, перезирнулись. Стара на мить замовкла, обвела всіх пильним поглядом, і її обличчя набуло надзвичайно серйозного виразу.

— Але перед тем… Ти… — вона ткнула скрученим пальцем на Марію. — Ти знайдеш свою долю тут. Він вже їде до тебе, голий і босий. Він їде звідти, куди ми всі повернемосе.

«Стара брехуха, — подумала Марія, — такого наговорела, шо і сама не розуміє!» Ворожка, яка була до того дуже серйозна, раптом засміялась, дивлячись на малу; їй почали підсміюватись й інші жінки у бараці.

Все ж слова старої ворожки запали Марії глибоко у душу, і вона відтоді чекала та боялася, як би то не проґавити свою долю. Їй хотілося вірити у ці пророцтва. І всім хотілося в це вірити. Жінки часто сміялися з неї і примовляли, питаючи з глибоким зітханням:

— Де ж твій легінь, Марієчко?

— Вже їде! — незмінно відповідала мала і сміялася у відповідь.

Сутінки накривали Стебні. «Банда» спускалась з гір двома горбами. У приміщенні місцевої школи Федор, повернувшись до стіни, втупився очима в кольоровий коц, намагаючись заснути. Раптом його схопив за плече Петрусь.

— Банда! — Потім тихіше. — Банда спускаєтсе з гір. Я наберав воду, а оден на горбах засвітив фонарик, потім зразу вимкнув, я придивився…

Федор зіскочив з ліжка і швидко дістав з-під нього ППШ. Перезарядивши, вже у дверях перекинув автомат через плече і запитав:

– І скілька їх!? — Петро знизав плечима.

Федьо бігав від вікна до вікна, за ними сутінки вже мала змінити глупа ніч.

— Курве, з усіх боків обклале! — впівголоса вирвалось у нього.

— Петро! — прокричав Федор, присівши біля вікна. За якусь хвилину знову, але вже пошепки, покликав:

— Петро, послухай мене: поки не висовуйсе… Зачнетсе стрілянена, я кену гранату… Я дам знате, коле… Коле зовсім вже потемніє, я кену гранату, а те бігом до ріки. Зрозумів?

Переляканий Петро закивав головою.

— Тілька до ріки, зрозумів!? — додав Федор.

— Йо, йо! — прошепотів Петрусь тремтячим голосом.

— Знадвору закричали:

— Федор! Здавайсе!

— А шляк бе вас трафив, скурви діти. Зают, шо я тут! — прошепотів сам до себе Федьо.

— Взміт мене в сраку! — у відповідь закричав він. Тут таки вибив вікно і пустив автоматну чергу в хащі: приблизно туди, звідки кричали. Заторохкотіли постріли у відповідь; кулі репіжили по дерев’яних стінах, посипалося скло з шафи. Федор пригнувся, сховавшись під вікном, крикнув Петру:

— Петрусь! Те живей там!?

— Йо! — долинуло з іншої кімнати.

— Не висовуйсе! Чуєш?! — Федор переповз до іншого вікна. Чиясь тінь промайнула в найближчих кущах, перебігла до дерева поруч; Федьо, ледь прицілившись, натиснув на спусковий гачок. Почалася шалена стрілянина. Постріли з радянської зброї перемежалися глухими, протяжними — з німецької. За декілька хвилин пальба вщухла. Натомість озвалися бандерівці — вони знову пропонували здаватися.

— Ну шо, всралисе вже там!?

— Федьо, здавайсе! Ми знаємо, шо ве одні там з братом!

— Ну, тоді вибачайте, мусімо вас спалети! — додав хтось інший.

— Разом зі школою! — бандерівці засміялися.

— До холєри це тобі?! За кого воюєш?!

— У вас забув спитатисе! — крикнув Федор і почав стріляти у відповідь, навмання.

Бандерівці не стріляли.

— Та лишіт гет!

— Федор! Чуєш? У вас патрони скоро се скінчут! Здавайсе! Ми тебе з братом чіплєти не будемо, живеми лешимо!

— Огов! Чуєте?

Петрусь переляканими очима дивився на брата з іншої кімнати. Він щось шепотів сам до себе, подумки запитував брата: «Може, здамосе? Федьо, я жети хочу». Знадвору вже посипалися погрози. Бандерівці кричали, що спалять Пойдашеву хату в лісі. Федор навмисно не відповідав. Швидко перезарядив барабан ППШ. Його охопив азарт, руки зовсім не тремтіли.

— Не-ма ду-рн-ех, ми з-да-мо-се, а во-не нас до сме-ре-ки, і ніц, сп-а-л-ют, не-ма ду-рн-ех! — тихо буркотів собі під ніс.

Знадвору почулося:

— Тоді мастіть собі голову! Самі венні! Нема у нас чесу, щоб возетисе тут з вами!

Почався новий обстріл. Федор відстрілювався, як міг, потім переповз в іншу кімнату, до брата. Той лежав на підлозі.

Петро, вже чес, ніч надворі, єк домовлєлисе… Я кедаю…Пе-трусь! — прошепотів Федор і почав несміливо штовхати брата. Потім перевернув його: лице заюшене кров’ю. Він не дихав. Федор почав бити брата в груди, ніби зі злості, але в голосі був розпач: