Сергій Дячук - Біла ріка

Васюта пішла за колядниками і крикнула Єлені:

– Єлена, вберес, і проведе колєдників, шоб воне ненароком в потокє не зайшле.

Мала швидко взула чоботи на босу ногу, вдягла кожух і запалила лампу. Коли догнала колядників, то пішла перша вгору, до лісу, мов світлячок: вогник пострибував і часом губився між віття дерев. П’яні діди щось собі говорили і сміялися, один упав у сніг, двоє його на силу поставили на ноги, сміючись. Так вони один за одним, хитаючись у різні боки, зникли у лісі. Вогника вже не було видно в лісі, лише долітали співи, уривки коляди. Онуфрій з Іваном вийшли з хати, проводжаючи стриїв очима. Васюта хитала головою, але очі у неї сміялися. Та раптом стали сумні, бо вже треба було прощатися з дітьми.

— Онуфрій, абес ти за малем дививсе. Ти знаєш, шо робеш!

— Мамо, не журітсе, скоро буде нова війна. Американці нападут на Совіти, а ми з того скористаємо, проголосемо самостійну Україну і будемо ґаздувати тут самі: без Румунії, Польщі та москалів.

— Най буде так! Най, але у мене серце крову облеваєтсе, єк собі подумаю, шо ве у лісі…

Стара замовкла і ледь не розплакалась. Тоді Онуфрій хотів ще щось сказати, але вона махнула рукою, зупиняючи сина:

— Добре, йде вже, тілько за малем сліде!

І коли ті пішли до лісу, лишаючи за собою сліди на снігу, вона сама до себе, хрестячись, прошепотіла:

— Господи, спаси і сохрани. Дочекавшись Єлени, вона спитала у неї:

— Ну шо, провела стриїв?

Та кивнула головою.

— Чемна! — вона погладила доньку по голові й вони разом зайшли до хати.

У бараці зі стелі звисали великі бурульки. Трохи менші можна було помітити на щільно розставлених двоярусних нарах. Вся вода в путнях, баняках та залізних горщиках під ранок позамерзала, — було дуже холодно.

Матрона з Марією вбрались у куфайки і швидко вийшли надвір.

З чоловічої колонії, що була поруч із бараками політичних виселенців, в один і той таки час виїжджала фіра з помиями, лушпинням від бараболі. Жінки вже давно знали про це і сокотили, щоб не пропустити. Коли фіра проїжджала по дорозі, всипаній піском впереміш із щебінкою, сміття потрохи вивалювалось із переповненого кузова, й жінки збирали ті харчові відходи, а потім у бараку варили з них бовтанку.

Мати з дочкою стояли коло цегляного паркану, разом з ними — ще десятеро інших жінок. Фіра проїхала. Люди кинулися до шляху. Марія нервово хапала лушпиння, загрібаючи разом із піском та щебінкою, ранила собі руки: з-під нігтів дівчинки виступила кров.

Надвечір зморена Марія в куфайці та чорній хустці йшла сама з путнею в руці вздовж залізничної колії до тої старої іржавої цистерни, звідки вона та інші політичні набирали собі воду на побут протягом останніх тижнів. Дочекавшись своєї черги, мала залізла на цистерну. Раптом вона почала рухатись, — дівчина не одразу це помітила. Поступово тепловоз набирав швидкість. Вздовж колії тягнувся під напругою паркан з колючого дроту — це був шлях до головної чоловічої колонії, розташованої по сусідству з бараками політичних, які працювали на місцевій шахті. Жінки, що лишилися коло колії, закричали малій:

— Стрибай!

Марія, міцно стиснувши путню, вагалась, але вибору не було: в колонії сиділи чоловіки-рецидивісти, й опинись вона там — її б розідрали. Ось-ось уже потяг мав перетнути заїзд до колонії, лишалося обмаль часу. Марія наважилась і, спустившись драбиною нижче, спочатку кинула путню, а потім і сама стрибнула на щебінку при колії, боляче вдарившись. Звівшись на ноги, підібрала путню та пішла, накульгуючи, до бараку.

Наступного вечора Марія вже вийшла на роботу — треба було поприбирати в лазні. Тільки-но зайшла в будівлю, її міцно схопила за руку вже старша жінка, яку позаочі називали «татаркою». Ніхто достеменно не знав, хто вона. Одні казали, що чеченка, і якимсь чином потрапила на Урал після депортації цього народу в Казахстан, одразу по закінченні другої війни. Інші казали, що вона кримська татарка. А втім, її про це не запитували, бо тут, на таборах, це не мало абсолютно ніякого значення. Тут важили тільки сила і людяність. Вона забрала у Марії відро і потягнула її за собою коридором, швидко прочинила якісь двері, й вони опинились у темній комірці. «Татарка» прошепотіла:

— Ты только не пугайся, девочка, я сейчас выпущу тебя через черный ход, а ты беги к родителям, и скажи им, чтобы они тебя больше сюда не пускали, потому что тот злой человек… собака он, а не человек… понимаешь, он зверь, он хочет тебя обидеть.