Сергій Дячук - Біла ріка

Вони йшли лісом. Було зимно. Микуця Кабюк ніс зброю, усі були змучені, голодні. У Микуці були мокрі ноги, бо перед тим, переходячи Черемош з Буковини на Галіцію, під ним тріснув лід і він по коліна провалився у ріку. На цій стороні вони щойно обстріляли машину з поштою. Отримавши пару залпів у відповідь, несли кількох поранених на зроблених з гілок смереки ношах. Вони негайно мали тікати, бо була велика загроза лишатися на цім боці. Микуця послизнувся і впав, одна рушниця, що він їх ніс, вистрілила — покотилася луна. До нього підбіг один галіціян з їхньої боївки і почав репетувати, скопивши його за груди та притиснувши до смереки:

— Зараза! Знаке подаєш, курво! Москалям нас здати хочеш? Я те тут, як кутюгу, пристрелю! — і він почав розстібати кобуру.

Підбіг Сарахан і відштовхнув галіціяна від Микуці:

— Чоловіче, ти шо, здурів?! Ти хіба не бачиш, що у хлопця мокрі ноги і слизько, ось він і впав, а рушниця сама собов вистрілила.

Той, ніби отямившись, загріб снігу, з’їв трохи, втерся ним.

Сарахан забрав у Микуці зброю, що він її ніс, і знову звернувся до галіціяна:

— Бережи нерви!

Вони рушили далі.

На ранок їхню боївку на одному з хуторів на тій стороні накрили. Хтось крикнув:

— Стрибки!

Микуця, навіть не накинувши кожуха, в одній сорочці вибіг надвір і, розстрілявши усі набої зі свого ТТ, побіг униз, до лісу. Добігши до кладки, він перекотився під нею, натомість чув, що зовсім поруч, трохи позаду, біг, відстрілюючись, хтось із їхніх: він не встиг розгледіти, хто саме, але йому здалося, що то був Сарахан. Він намагався перестрибнути, але, діставши кулю, завалився за кладку і залишився там лежати. Далі до лісу була толока з крутим схилом. Микуця кинувся вниз, у голові крутилося тільки одне: «До лісу, до лісу, до лісу». Він кілька разів падав у сніг, аж котився, але таки забіг у ліс, де зміг трохи перепочити. На хуторі ще тривав бій, лунала стрілянина.

Тільки зараз він відчув холод. Склавши руки, Петришкан пішов потоками в долину, не маючи чіткого плану, як діяти далі. Його трусило. Надвечір він набрів на якусь хату, яка стояла одиноко коло лісу. Простоявши ще близько години за смерекою коло тої хати, він таки наважився попроситися на нічліг. Підійшов до неї. Забрехав кутюга, двері відчинилися. На порозі стояла якась стара з лампою, — він бачив її розмито, в голові паморочилось, і Микуця лише встиг привітатися.

— Слава Ісу! — і впав на порозі. Жінка уклала його просто тут, у хаті, і потім сама, довідавшись, хто він і звідки, вирішила на тижню піти до Петришканів. Вона сказала:

— Анна, ідіт, заберіт сена.

Вночі Дмитро з синами Юрієм, Іваном, Федором та малим Михайлом принесли Микуцю додому.

Микуця лежав на ліжку. Гарячка не покидала його.

Під вікном пройшли якісь люди у військовій формі. Юрій, випередивши їх, відчинив двері. Анна також вийшла. Ті попросилися до хати.

— Где ваш старший сын? — спитав один.

Інший поспіхом додав:

— У нас есть информация, что он сейчас в банде.

— Упаси Боже! — відповіла Анна. — Він у горєчці лежет зара в хаті.

Військові з недовірою перезирнулись і з непідробним здивуванням спитали:

— Можна посмотреть?

Анна прочинила ширше двері і впустила їх до хати. Ті зайшли. Оглянувши кімнату, підійшли до ліжка. Микуця лежав під кольоровою джерґою. Офіцер зняв її, кинувши на підлогу, — переконатись, що у того немає вогнепальних поранень.

До хати зайшов Дмитро. Він заніс дрова і кинув під шпаргат. Задумані офіцери мовчки, не прощаючись, вийшли з хати. Анна, перезирнувшись із чоловіком, підняла джерґу з підлоги і знову накрила сина.

В Чернівцях сутеніло. Було холодно. Падав мокрий сніг. Люди стояли на колінах біля колії. Поруч зупинився локомотив, випускаючи пару. Він тягнув за собою вагони, якими возили худобу; з вікна паровоза визирав смуглявий машиніст, який декілька разів потягнув за мотузку — заревли гудки. Від цього звуку змучені люди ніби прокинулись.

Тома повернувся до доньки:

— Марієчко, тримайсе мене детенко, щоб ме се не розгубили.

Матрона підтримала чоловіка, нервово гладячи малу по голові:

— Йо, йо, детенко, слухайсе дєдю.

Раптом забрехали кутюги і офіцер, глянувши до свого дзегарку35, голосно та вимогливо закричав:

— По вагонам! Грузимся!

Перепуджені люди кинулися до ешелона, було чути дитячий плач, кутюги почали ще сильніше брехати, ставали на задні лапи й силкувалися вирватись, — солдати ледве втримували їх на мотузках. По периметру проходжали вояки зі зброєю.