Сергій Дячук - Біла ріка

За півгодини машина вже була у Вижниці, у штабі ЧК-МГБ [32] ЧК-МГБ — «министерство государственной безопасности», з 1954 року — КГБ. . Розкрили задній борт і зі «студебекера» повистрибували всі пасажири, крім Олексія: він так і залишився лежати на дні кузова, по цілій довжині якого лишалися сліди його крові. Солдати перекурювали, один з них крикнув:

— Вылезай, сука!

Бідоча спробував підвестися, але не зміг, — ноги відмовляли йому. Тоді в машину залізли два бійці і допомогли йому підвестися. На подвір’ї біля штабу щільно стояли ще кілька машин. Біля них тинялись, балакали та курили численні солдати. Усі вони ліниво повернули свої неголені обличчя до Олекси та його конвоїрів, які змушені були йому допомагати йти до будівлі. Один із солдатів крикнув йому:

— Слава Украине! — викинувши руку в нацистському вітанні. Інші зайшлись реготом.

Поруч стояли місцеві стрибки. Їм було шкода земляка Олексу, й вони одразу повідвертались. Серед них був і Федор Пойдаш. Попри закривавлене лице Олекси, Федор одразу впізнав малого Бідочу; згадав, як на храмі в Конятині він поруч з ним ніс хоругву. Федор не зводив з нього очей, поки того не завели до будівлі. Йому було шкода малого. Увесь брудний, скривавлений, із засохлою кров’ю на лиці, він був більше схожий на християнського мученика, ніж на «особо апасного бандіта».

В коридорі не було, чим дихати: од військових різко тхнуло одеколоном, перегаром і брудними кальсонами. У Бідочі замакітрилася голова. Солдати розступилися попід стіни коридору. Конвоїри, міцно схопивши Олексу під руки, потягнули його далі.

В Довгополі, у Костенці [33] Костінець — присілок Довгопілля. , цього літа спецбоївка СБ замордувала місцевого голову колгоспу.

— Кажут, хороша людена була, добра… Діти найшле. Воне зранку корову пасте гнале, а там у потоці він і лежав. Кажут, довго мучіли, а хату спалели. Ще кажут, шо і діток не пожаліли.

— Чули? Сусіда з-за горба забрали вчора. Йшле з колєгою з села, дес несли міх муке кожен, тут з лісу виходют троє, усі з пушками, в плащах воєнних. Питают, мов, хто такі, звідке. Ті кажут, що так мов і так, за мукою у район ходили. Ну, то ці їх і відпустеле. Йдіть далі, кажут, але бес нікому не говорили, шо нас тут бачили. Так той оден колєга пішов у район і розповів, кому треба, а сусід — ні, то до нього на наступний день прийшле та й кажут: «Такой-то такой-то, собирайтесь, єсть інформація, што ви бандпособник». А діти єк зачали плакати: «Куде ви дєдю забераєте?». Жінка вагітна голосет, руке собі заломлює, а ті нічого… Мовляв, «соберайтесь» — і все.

— Добре, шо ще родену лишели. А шо я вам хочу розказати. Ви цих Бідочів знаєте, отех бідаків з крайної хати, то в нех сена Олексія комуністи у лісі злапали зі зброєю.

— А, йуй, та він такей слабей, кажут, у нех був.

— А шо з неме тепер буде? Не знати!

— Най Бог мелує!

Надворі забрехав кутюга. До хати, без стуку, зайшов офіцер та ще один у цивільному. За столом сиділи діти, їли кулешу з мочанкою, на столі ще було трохи бринзи та вареної бараболі.

— Ну что, ґаздиня…

Офіцер на якусь мить замовк.

— Мать! — наче забив цвях у це слово. — Где твой сын, Олексий?

Діти перепуджено перезирнулись. Матрона, склавши руки у замок, сіла на лаву біля печі й захитала головою.

Офіцер підійшов до вікна і визирнув на двір. Там його солдати ліниво ходили туди-сюди, оглядаючи стодолу. Він повернувся до Матрони. Вона, затуливши лице долонями, і далі сиділа на лаві мовчки.

— Что, не знаешь, сука, где твой сын? — він підійшов до неї майже впритул.

— Твой сын, Олексей Бидоча, сейчас в тюрме, в Вижнице. Так что собирайтесь. Вы, как бандпособники, родственники врага народа, подлежите выселению в отдаленные районы Союза Советских Социалистических Республик!

Стара впала на коліна перед офіцером, склавши руки на грудях:

— Йуй, та пане офіцере, ми бідні люде, дітке маленькі ще, їх пожалійте, змилуйтеся заради Бога, йуй!

— А ты, сука, когда сына свого в лес, в банду отправляла, чем думала, контра?

Матрона заплакала:

— Йуй, та лешіт нас, хіба ми з власної волі, він такей слабей у нас з самого народження, зі свічкою вже сокотили.

— Нечево тут сопли жевать, собирайтесь! — сказав офіцер, ідучи до виходу. І, вже на порозі, додав:

— У вас полчаса. Берите самое необходимое: теплые вещи, еду.

І вийшов з хати. Стара залишилась стояти на колінах, плачучи собі у груди. Діти забігали по хаті збирати речі. Маленька Марія, худенька красива дівчинка-підліток, акуратно загорнула у ненчин рушник кулешу зі столу.