Сергій Дячук - Біла ріка

— Я ж казав тобі не висовуватисе! Петре, Петро, Петрусь!!!

Він залишив брата, склавши йому руки на грудях. Зігнувшись, міцно стиснувши в одній руці гранату, добрався до дверей. Перехрестився, зняв автомат з плеча, ногою вибив двері. Вискочив на подвір’я, кинув гранату і, вперіщивши навмання автоматною чергою, побіг. Федор біг нічним схилом так швидко, як тільки міг. Перестрибнувши пліт за школою, кинувся до ріки — то була єдина можливість врятуватися. Тепер він, міцно стиснувши у руці ППШ, біг через яблуневий сад. Гілля дерев з яблуками-паперівками раз по раз шмагало по обличчю, але болі він не відчував, лише іноді міцно заплющував очі. Бандерівці, отямившись, щось кричали і стріляли йому вслід. Він лише чув як кулі цвірінькали над головою, збиваючи яблука і пожовкле листя з дерев. Добігши до ріки, він, не зупиняючись, з розгону стрибнув просто у воду. Позаду, від гори, ще було чути поодинокі постріли.

Лише тепер, по коліна у воді, він відчув неприємну млість у грудях і холод у руках; певно, якась куля таки влучила у нього.

— Ба-й-ка, — прошепотів Федор через задуху. — Дє-ку-ва-ти Бо-гу, що жи-ве-й ли-шев-се, пр-о-й-шл-а на-ви-лі-т.

Притиснувши рану долонею, він рушив рікою горі, попід берегом, до Конятина.

Лісні брати зайшли до обстріляної школи.

Підсвічували собі ліхтариками. Вони знайшли Петруся, якому Федор встиг скласти руки.

— А шлях бе вас трафив, хлопчішя, домова війна якас! — сказав бородатий чоловік у шуцманці, й тут таки скомандував:

— Винесіть його, і паліт школу! — хтось із лісовиків почав сваритися. На що чоловік відповів:

— Я шо сказав! Це наказ! — І тихо додав. — Ме шо, звіри? Не по Божому це, най поховают по-людски.

Усі замовкли. Хтось із «банди» забрав зброю. Петра поклали на плащ, потягнули до виходу; під чоботами хрустіло побите скло і якісь уламки меблів.

— Але Федор таки втік. Чи то хлоп заговорений і кулі його не ловлют?

— Одне слово, вовк!

— Ніц з того не зробиш.

— Та нє, він хоч і легень дужей, але і він з плоти і крови, попадетсе ше, курва!

Хлопці тягнули Петра підлогою. Світло від ліхтариків гуляло по стінах школи, ковзнуло по якомусь портрету в коридорі. То був портрет «отца всех народов». Коротка черга з автомата.

— Сталін! Курва!

Портрет гепнув на підлогу, дзеленькнуло розбите скло.

Ніч, охоплена пожежею школа освітлює закривавлене обличчя Петруся, прикритого трофейним німецьким плащем. Бандерівці ледь помітно хрестяться, бородатий шепоче: «Най Бог прейме…». Брати вертаються до лісу, розчиняються в чорних плямах гір. Трохи поблискує Черемош, хмари на небі час од часу заступають місяць.

Дійшовши до Конятина, Федор по крутому берегу Черемоша видерся до дороги. Хитаючись на всі боки, мов п’яний, доплентав до хати сестри Параски (в селі її називали Микуцехою). Тримаючись за груди, затарабанив кулаком у двері. Весь мокрий, брудний, закривавлена сорочка прилипла до тіла. Параска, з лампою в руках, сторожко відчинила двері й скрикнула. Якби не її чоловік, лампа б випала з її рук і розбилась. Федор тільки й встиг викрикнути:

— Петруся вбели! — і впав на порозі.

Микуцеха зайшлася сльозами. Вони з чоловіком занесли Федора в кімнату, поклали на ліжко. Вона зняла з нього сорочку, почала рвати простирадло на бинти. Федор хотів щось сказати, але вона йому не дозволила, промовивши крізь сльози:

— Мовчи, бережи сили!

Чоловік Микуцехи десь побіг, і повернувся з якимось чоловіком. Федору закрутилось у голові. Хтось кричав йому, щоб він не здавався, але в голові миготіли картинки-спогади: дитинство, обличчя Ялени, брати і сестри, Петро, неня, дєдьо, фани, церква, гори…

Наступного дня він, обв’язаний бинтами, лежав у ліжку вкрай знесилений, але вже при тямі. Поруч сидів той чоловік, якого привели напередодні.

— Де Параска? — спитав Федор.

— У Стебнях, — відповів чоловік, відвівши погляд.

Федор спробував підвестися. Чоловік закричав на нього:

— Чоловічє, ти шо вдумав?! Тільки з того світа вернувсе і… — Мольфар-фельдшер схопив його за руку. Федор мовчки подивився йому в очі. Зайшов Микола, чоловік Параски, і теж намагався його переконати, щоб не рухався. На що Федор, таки вставши з ліжка, відповів:

— Краще допоможи вбратесе.

Він вийшов надвір і пішов дорогою. За Конєтином зупинив якусь вантажівку. Він насилу заліз у кузов. Йому здалося, що машина їхала безкінечно довго, цілу вічність. І дивувався сам із себе, що зміг пройти такий кавалок шляху горі рікою. У Стебнях він підвівся і вдарив долонею об дах кабіни, крикнувши: