Сергій Дячук - Біла ріка

— Стоп, ставай тут!

Машина стала. Доклавши неймовірних зусиль, він зліз на землю, підійшов до кабіни, махнув рукою водієві:

— Дєкую! Щаслево!

Федор мовчки піднімався горбом, час од часу зупинявся, тримаючись за бік. Люди в поодиноких хатах ховалися від нього: визирали у вікна і миттю зникали за фіранками. Хіба одна стара привіталась з ним, сумно похитавши головою. Федор лише ледь помітно кивнув у відповідь.

Параска, побачивши його біля хати, почала репетувати:

— Якщо ти себе не жалієш, то хоча б неню пожалів!

— Закрейсе, — сказав він крізь зуби сестрі і зайшов у хату.

Увечері, виходячи з хати, вже на порозі, Федор зіштовхнувся з Онуфрієм, який прийшов ще вдень, але чекав у лісі до часу, коли довкіл не буде людей і зачне темніти. На мить розгубившись, вони так і вклякли один навпроти одного. За мить, вже не відчуваючи болю, Федор вхопив брата за барки й потягнув угору. Онуфрій також вчепився за комір братового піджака. Так, зійшовшись впритиск, вони завмерли зі спотвореними від люті обличчями. Зачувши рух у сінях, з кімнати вийшла Васюта.

— Які ж ви омразні [39] Омразні — огидні. ! У хаті покійник, брат ваш, лежить, а ви і тут помиретисе не годні, бачив би дєдьо!

— Мамо!!! — вигукнув Федьо.

— Я не знав! Нас там не було! — закричав Онуфрій, але Федор закричав ще дужче.

— Цей…

Але Васюта не дала йому продовжити:

— Закрейтисе обидва. Петруся вже не повернути. Ваш брат ваш на правді, — і потім додала, сівши на лаві, тримаючись за серце. — А ми ще на неправді жиємо. Ви брате рідні й мусіте миритисе між собов. Онуфрій! Лише його, він ранений.

Онуфрій миттю відпустив брата і похилив голову.

— А де малей? — спитала стара, все ще тримаючи руку на серці.

— Він на ранок буде, — відповів Онуфрій.

— Добре. Допоможе мені встати.

Онуфрій подав руку, і вони зайшли назад до «великої хати».

Надворі затрембітали. Навдивовижу тихого вечора цей звук розливався серед смерекового лісу, мов тужливий плач оленя. В куті кімнати сопілкар на довгій флоєрі грав тугу. Схиливши голову, він щораз напружував обличчя, й воно ніби плакало разом з інструментом. Звуки розливалися по кімнаті, й складалося враження, що це душа, яка не мала голосу, раптом заспівала, заплакала. Цей сопілкар був Микуця Москаль, чоловік Марії Коцихи з Киселиців, їхньої сестри. Дяк з церкви читав псалтир. Онуфрій став на коліна і заходився нашіптувати слова молитви.

На ранок Микуця витягував на флоєрі «Ой, попід гай зелененький…». Панотець затягнув вічную, парастас, усі родичі почали хитати хліби [40] Хліби — в місцевій традиції — кульмінаційна частина заупокійної служби, коли присутні усі разом тримають хліб в руках і під «Вічную пам’ять» (парастас) повільно хитають їх, ніби заносячи до неба за померлих. . Федор тримав однією рукою, зі зчорнілим од болю лицем, — в нього відкрилася рана, але він не казав нікому ні слова. Дівки плакали. Лише здавалося, що у старої Васюти не здригнувсь жоден м’яз на лиці. Вони хитали хліби, ніби заносячи їх просто на небо. Горі, під лісом, стояли Онуфрій з Іваном. В обох виднілися за спинами ППС з відкидними прикладами. Малий тихо плакав. Онуфрій поклав руку братові на плече:

— Не плач, Іванчику! Він вже на правді, а ми ще на неправді жиємо! — і подивився в долину. — Легкої глини тобі, Петро!

Ці останні слова він прошептав, ледь стримуючись, щоб і самому не розплакатись.

Похоронок рушив через смерековий ліс, який щільно обступав хату з усіх боків, з трудом подолавши розвалений кам’яний мур, що тягнувся вздовж усієї їхньої ділянки. Попереду йшов німий каліка, що ніс хреста, за ним несли фани та старий різьблений (процесійний) мальований хрест з церкви. Панотець часом ставав, відкривав Євангеліє і читав звідти уривок, — тоді всі вклякали. Онуфрій з Іваном, які йшли окремо, лісом, також ставали на коліна. Коли отець закінчував, тоді всі підходили і клали у книгу гроші. Якась стара гуцулка, подружка Васюти, кидала перед людьми на землю рушник, забираючи його тоді, коли вже всі проходили — це був оберіг для родини. Похоронок рухався вниз до села вузькою протоптаною стежиною. Черемош шумів унизу, різко завертаючи з-за сусіднього горба, за яким було Довгополе, й летів у долину. Трембітарі, пропустивши людей, востаннє затрембітали саме тут, у цій дивовижній, мальовничій місцині. Онуфрію з Іваном далі вже іти не випадало, тож вони перехрестилися, одягнули шуцманки, пройшли повз хату лісом, вмилися у потоці й поволі рушили горі. Лісом ще котилися звуки Коцьової флоєри.