Сергій Дячук - Біла ріка

«Але вже напевно цей добрий слідчий виправдає мене», — думав він.

В коридорах тієї тюрми у Львові було багато різного люду, були там навіть зовсім малі вагітні дівчата, що сиділи тут в очікувані допиту, і військові, навіть старші офіцери.

Того року весна рано почалась. За вікнами камери щебетали пташки. З кабінету слідчого було видно, як розквітали квіти. Малий Петришкан дивився надвір і молився Богові. Якби йому бути там зараз! Під час одного з допитів усміхнений слідчий розповів, що йому світить десять років. Закривши папку, хлопнув долонею, посміхнувся.

— И, чесно говоря, я не вижу смягчающих обстоятельств по вашему делу, поэтому рекомендую прокурору добиваться наказания в виде десяти лет тюрьмы для Кабюка Юрия Дмитриевича, такого-то года рождения, за саботаж…

Цього дня йому ніби пелена з очей спала. Він раптом побачив, що цей слідчий просто гидує ним, простим горянином, гуцулом.

Адвокат, що його знайшла Анна для сина, таки виграв справу в суді. Юрія виправдали, але він відсидів у страшній львівській тюрмі цілий рік, — найдовший і найстрашніший рік у своєму житті. Євдокія горбата, попри все, не забула про нього.

— А чули, шо Юрія Петришкана з тюрме вепустели? Анна адвоката наймела, а той у суді його веправдав.

Горбата аж на лиці змінилась.

— А най би шлях оті суде їхні трафив! Все одно він ме седіти! Я свого добюсе!

Юрій повернувся працювати у Гриняву на лісокомбінат. Одного разу Євдокія перестріла його в селі:

— Ну шо, Юрчику, повернувсе? Хто тобі венний, шо ти такий впертий? — і вона лагідно подивилася на малого Петришкана. Той мовчки пройшов повз неї, навіть не привітавшись. Тоді Євдокія почала сипати йому у слід прокльони, та так, що люди оберталися і дивилися на неї. Юрій швидко, не обертаючись, пішов селом.

Вдома Юрій розповів усе Анні. Мати безпомічно сіла на ліжко.

— Та горбата нас у супокої не лешит. Треба шос робети.

Юрій знову заслаб і не вийшов на роботу. Наступного дня Анна розбудила малого з самого ранку:

— Ми з дєдьою поговорили, треба тобі зараз тікати до Дметра на Урал. Там на шахту наймесе, поки у горбатої лють пройде. Але мусиш прямо зараз, бо не знати, чи вона нового доносу на тебе ще не написала.

Юрій загорнув півкулеші зі столу та вийшов надвір. Старі провели його до кладки на Галіцію.

Надвечір він уже був у Станіславові й вирішив заночувати просто на вокзалі, щоб наступного ранку спробувати сісти на якийсь потяг. У вокзальному ресторані гуляли руські офіцери зі своїми чарівними супутницями. Він довго ходив перед вітриною ресторації, заглядаючись на страви, що були на столі. У нього зовсім не було грошей. Усівшись на одну з лав у залі очікування, повечерявши шматком кулеші, він заснув. На ранок його розбудив працівник вокзалу.

— Вам погано? — спитав він. Юрій заперечно замахав головою і прошепотів спросоння:

— Ні, ні, все добре, дєкую.

Коли проходив повз вітрину, побачив у ній своє дуже бліде обличчя.

Юрій сів на забитий потяг до Львова. Було багато молоді, старих з мішками, військових. Юрій вмостився біля вікна і знову заснув. Йому наснилися ті вояки з осипника: йшли вони всі усміхнені, ніби світилися: у вишитих сорочках і білих портіницях, босі. Раптом один із них підійшов до нього і спитав: «Ти Юрій?». «Йо, це я», — і він протягнув дєдів пасок. Юрій подумав уві сні: «Вже на правді». Вояк обернувся, йдучи до лісу, і прошепотів: «Йо, ми на правді».

— Чоловіче, чоловіче! Прокинтисе!

Розплющивши очі, Петришкан побачив перед собою людину в формі.

— Ваш квиток? — спитав контролер.

— Немає, — спокійно відповів малий Петришкан.

— У такому разі — прошу зі мною на вихід!

Юрій не пручався і слухняно пішов за цим чоловіком. Ще деякий час вони простояли біля дверей. Він роздивлявся світ за вікном потяга, хребтом відчував погляд контролера. Потяг став на станції й вони вийшли. Юрій стояв на пероні в своїх старих чоботах, від яких вже почала відпадати підошва, в руці тримав хустку з залишками кулеші.

– І не соромно вам? Не соромно зайцем їздити? — запитав контролер.

Юрій знизав плечима і розповів йому, що їде до вуйка на Урал, але грошей у нього немає. Повз них пройшли військові й Петришкан перелякано подивився у їхній бік.

— Добре… Я тобі раджу зайцем більше не їздити, бо злапают. А не всі такі добрі, як я, — він провів поглядом офіцера і двох солдат, що йшли далі пероном, і продовжив:

— Ти на станціях краще би підзаробляв, тоді й квиток міг би купити.