Сергій Дячук - Біла ріка

— Дєкую! — відказав Юрій і пішов у бік станції.

— Зачекай! — крикнув контролер. Завів його до вокзалу. Перемовились із жінкою-касиром — та дозволила зайти у службове приміщення. Там йому дали гарячого чаю та пригостили бутербродом з маслом.

Рубаючи дрова і носячи воду на залізничних полустанках, він поїхав далі до Львова. На станції Підзамче Юрій бачив крізь шпаринку товарняка, як солдати силою знімали з потягу людей: то були аж спухлі від голоду селяни, переважно з півдня, які їхали до Львова, щоб врятуватися. Влада вирішила (з ідеологічних міркувань) не пускати цих «асоціальних елементів» до міста.

Солдат тягнув за собою якогось хлопчика, той несподівано вирвався і почав тікати до паркану; пролунав постріл, але далі Юрій нічого не бачив, бо потяг рушив.

Прокинувшись уранці, через віконце він побачив назву станції, написану червоною фарбою — «Киев». Ще ніколи він не від’їжджав так далеко від рідного дому. На залізничному вокзалі у Києві все аж клекотіло. Перш ніж продовжити подорож, Юрій з головою занурився у це життя. Тут було повно калік з війни: у формі, з бойовими орденами. Дехто з них жебракував, а хтось не гребував і відвертим бандитизмом, грабуючи пасажирів. Снували туди-сюди різні люди. На лаві сиділа і плакала якась вагітна дівчина у військовому береті медслужби; на її ледь застібнутому плащі висіли нагороди. У неї в потязі (їхала з Москви) вкрали валізу з усіма речами — лишили тільки військову книжку, яку вона тепер м’яла в руках. Але найбільше вагітна ридала за фотокартками з фронту, що у неї були між речей; там була світлина батька її дитини, яку вона носила зараз під серцем, — якогось важкопораненого танкіста з госпіталю. Дівчина аж заходилась в істериці, якісь жінки намагались її заспокоїти. Її звали Катя. З’ясувалося, що вона сирота. Після того, як розпустили дитбудинок під Переяславом у 33-му році (бо дітей не було чим годувати), вона опинилась у Києві, де вступила до медучилища. Потім — війна. Її взяли до війська. Далі — евакуація з пораненими, санітарний потяг, Харків, загроза оточення… А далі…

До жінок підійшов міліціонер, і Юрій швидко пішов вокзалом, не дослухавши її історію.

Сліпий на одне око, безногий, з орденами на вицвілій гімнастерці, в пілотці без зірочки, чоловік співав російською мовою якусь воєнну пісню. Байдужі перехожі зрідка кидали йому дрібні гроші. Час од часу він переставав співати і закручував махорку, закурював. Повз нього пройшов високий офіцер в новенькій шинелі і начищених хромових чоботах, що аж блищали. Ветеран якраз слинив край газети, щоб закрутити махорку, й весело звернувся до офіцера:

— Браток, закурить не найдется?

Той, гидливо сахнувшись од солдата, пішов зі своєю супутницею у шубі та шляпці, навіть не глипнувши на каліку.

Той виплюнув тільки-но скручену самокрутку і закричав:

— Сука! Падла, где ты был, когда я на Первом украинском под Берлином в танке горел?! Блядей жарил?! — і він кинув в офіцера старою мідною тарілкою з копійками, які розсипались по асфальту. Перехожі на мить зупинились і розступились. Юрій заходився збирати гроші. Офіцер із супутницею, не обертаючись, прискорили ходу. Юрій поклав тарілку з грошима на місце.

— Спасибо, браток! — з одного ока вояка текла сльоза.

Якась сердобольна бабця поклала в його тарілку яблуко.

— На, возьми! — каліка простягнув те яблуко Юрію. Він узяв:

— Дєкую, най Бог помагає!

— А, западенец! — всміхнувшись, сказав солдат, швидко витираючи брудним рукавом око.

Юрій пішов далі вокзалом, солдат знову затягнув свою пісню, час од часу перериваючи її вигуками.

— Граждане, подайте герою войны!

Поблукавши містом, не знайшовши собі підробітку, Юрій поставив у одній із київських церков свічку, переночував у якомусь бараку на вокзалі, де, крім нього, було ще з десятеро п’яних калік. Наступного ранку Юрій зібравсь їхати далі. Але він ще хотів побачити вчорашнього безногого калічку. Зайшовши на вокзал, він не знайшов на звичному місці того солдата.

— Чуле, шо мала Параска зв’язковою була у «банді», відморозила собі ногу в лісі, — відіймели.

— Яка Параска?

— Та з Довгополя, з долини. Хата біля дороги, майже на ріці, — пояснювала жіночка.

— Та шо за одна? Не знаю.

— Та вона родичка цих, Ковалюків, з села.

— Йо, йо, пригадала! Йуй, а така файна дівка, хлопчіші за нею бігали, йуй, а розумна, а хто на ній тепер се жене на такій?!

— А чуле, шо Андрейко та Микола Мотронєк, ті, шо дарабе водют, теж у «банді» буле?