Сергій Дячук - Біла ріка

— А шо, файней капелюх, і офіцер моцний був, — буде мені його сила.

— Хлопчишя, забераємосе звідси! — скомандував старший.

Пойдаш повернувся до лісу і закричав:

– Іван, заберай кулемет і біжє сюде! Малий побіг до лісу.

Брати позачиняли всі двері авта і разом почали тручати її у берег. Машина тричі перекинулась і знову стала на колеса, вже у ріці, застрягши побитим кузовом у камінні. Хлопці перебігли дорогу й ланцем, один за одним, рушили горі.

Гуцули не вміли вибачати нікому, навіть найближчим. Вони були жорстокі у побуті, не зважали на обличчя і національності. Єдине, що важило: добра ця людина чи зла. Навіть рідні брати час од часу бралися за бартки, коли не вдавалося, наприклад, поділити межу. А тут ці «москалі», що зневажають їхні закони, закони їхніх предків, їхню віру. Вони прийшли сюди, чужі, щоб украсти в них їхні любі смерекові гори.

Побитий, прив’язаний до смереки, чекіст опритомнів. До нього підійшов старший з «банди», зі шмайсером у руці, потім — інші чоловіки, і вони одночасно заговорили до зв’язаного офіцера. Поруч бігав їхній пес-приблуда, і коли хлопці заходилися кричали на чекіста, кутюга і собі розгавкався на нього.

— Шо є чоловічє?! Шо є?! Ти шо сюде прийшов?

— Тебе сюди ніхто не клекав!

— Чуєш, хлопчє? — старший перебив і заговорив крізь зуби, аж жовна йому ходили на вилицях.

— Те не меш тут ґаздувате, бо ґазде тут ми!

Той мовчав. Старший, закинувши на плече автомат, махнув рукою:

— Паліт!

Повернувся до офіцера спиною і повільно пішов до гори. За ним пішли інші, а за мить було чути, як все гучніше тріскотить вогонь, залунали перші крики, пес побіг за хлопцями.

— О! Заговорев! — сказав старший. Потім звернувся до вояка, що піднімався вище горбом, але трохи в стороні.

— Передзвін!

Той обернувся, зняв рушницю з оптичним прицілом і вистрілив. Крики вщухли.

— Шо зробиш, війна жорстока, — заспокоїв себе старший, обернувшись. Смерека вже догорала.

В бункері було сиро, лампа ледь жевріла. Командир, чоловік з обкрученим довкола шиї сірим плетеним шарфом, повсякчас згинаючись од кашлю, підійшов у закут. Там, накритий плащем і штурмовою німецькою курткою, лежав їхній поранений товариш. Зі стелі, між щілинами у кругляку, летіла рідка багнюка — нагорі падав дощ. Поранений із забинтованою головою марив, без упину щось шепотів, мучився. Чоловік взяв лампу і присів біля нього. Інший, довгий (він стояв, повернувшись до стіни), заговорив:

— Якщо не буде ліків, до завтра він помре.

Чоловік, який сидів коло пораненого, сильно закашлявся і потім закричав:

– І шо мені робети? Весрати їх, ці ліки? Звідки?!

І знову закашлявся. Згодом він трохи заспокоївся, заговорив тихіше:

— Я розумію, що ти жед розумний, але де я ті ліки візьму тепер?

«Жид» повернув до нього своє худе, видовжене й бліде лице:

— В районі. В Путилі. В аптеці мают бути. У мене там сестра рідна в лікарні медсестрою робе.

Микуця, чоловік Федорової сестри, Докії з Кутів, лежав на другому ярусі лежанки, над хворим, вдивляючись у стелю: там кругляками котилися великі краплі води, які потім невеличкими потічками стікали на підлогу. Він лежав мовчки, слухав розмову.

— Йо, файно, і шо? — роздратовано відповів чоловік, обв’язаний шарфом, і заходився ще сильніше кашляти, прикриваючи рота брудною хустинкою, з-під якої все одно летіли мокроти. Потім, просидівши якийсь час, розглядаючи на хустинці плями крови, знову заговорив:

– І шо далі?

Раптом з лежанки обізвався Микуця. Сівши і звісивши ноги у в’язаних кольорових капцях, що їх зв’язала жінка, він тихо прошепотів, теж закашлявшись:

— Я піду!

Командир зарепетував на нього:

— Та леше мене гет, чоловіче!

Усі замовкли, декілька хвилин не говорили, лише бородань бухикав і стиха стогнав поранений з кутка.

— Добре! — зрештою погодився командир. — Тебе, жед, у Сторонці кожна кутюга знає, най Микуцька йде.

— Пиши записку сестрі і знімай айнцуг. А ти Микуцька вберайсе і девес, абес там… Ти сам знаєш. Будь до вечора.

За півгодини Микуця, в айнцугу з чужого плеча, виліз по мокрій драбині зі схрону. Чоловік з бородою надів німецьке військове кепі з тризубом, накинув кептар і поліз за ним. Нагорі вже розвиднювалося. Бородань дістав з кишені ТТ та ручну гранату, віддав їх Микуці.

— Дай Боже, не знадобляться!

— Бог не видасть, свиня не з’їст, — відказав той і пішов в долину, між смереками, через зарослі папороті, що вже взялись памороззю.

Підійшовши до дороги, він трохи постояв за смерекою. Побачивши на дорозі людей, він пропустив їх уперед і вийшов з лісу, роззчираючись довкола і струшуючи глицю з чорного айнцуга. Поправив, натягнувши на самі очі, капелюх і пішов у Путилу. Дорога була розбита після дощу, лежали грузи. Він був у чоботах, в які були заправлені широкі штани; айнцуг висів на ньому мішком. Великі вилиці, горбатий ніс, неоднарозово перебитий в сільських бійках і рукопашних з «чєкоюмоскалями», вольовий погляд. ТТ у внутрішній кишені піджака, граната в кишені штанів, — він постійно тримав руку на ній. По дорозі до райцентру він наздогнав ту групу селян-гуцулів, видко, верхівських, що йшли на базар у місто. Тож далі тримався їх, — не відставав, але і не обганяв. Десь позаду заревів двигун, звук наближався, і Микуця почав нервово озиратися. Дід-гуцул, який крокував поруч, щось йому розповідав, але Микуця лише кивав ствердно головою, не зводячи очей з дороги. Позаду нарешті з’явилася армійська вантажівка, забита людьми: якісь жінки, діти, а між ними солдати; вони, сміючись, зачіпались до молодиць. В кабіні, поруч із військовим шофером, сидів офіцер. Вони щось собі говорили, та раптом офіцер відвів погляд від водія і уважно подивився на подорожніх. Микуця раптом засміявся, аж дід-гуцул здивувався: він бо не розумів, з чого сміється цей чоловік, адже нічого такого смішного наче й не сказав. Дід замовк і лише дивився на цього дивного чоловіка, вважаючи його за слабого на голову. Вантажівка на малій швидкості проїхала поруч, офіцер пильно придивлявся до Микуці, який недоладно заговорив до діда про якусь абищицю, штурхаючи його в плече, й не дивився більше в бік машини, хоч і відчував на собі погляд того офіцера, який визирав з кабіни. Нарешті авто зникло за поворотом, Микуця видихнув, перестав сміятися й став зовсім серйозний. Зняв капелюх і витер піт з лисої голови. «Аж горло пересохло», — сказав він дідові. Коли машина зникла, лишивши розбиту колію, відійшов убік, випив з маленького потічка, що чуркотів край лісу, перетікаючи в ріку; прополоскав рота, сплюнув, знову догнав діда. Той, напевно, вже зрозумів, що цей подорожній з «банди», бо дивився вже на нього інакше. Далі вони йшли мовчки, лише перед самим містом Микуця перепитав старого: