Сергій Дячук - Біла ріка

— Курва! — крикнув він, вертаючись по клунок, що скотився трохи в долину. — До холєри цей светр, я ж казав. Жінки…

Тут йому в ногу влучила куля.

— Аааа! Курва!!! — закричав Микуця, схопившись руками за ногу, й покотившись до сусіднього корча; після ще декількох пострілів він притиснувся до землі спиною, притулив ствол до скроні і швидко прошепотів, заплющивши очі:

— Ну все, амінь, ізвоювавсе вже Микуцька з Кутів. Слава Україні!

Але пострілу не було, патрони скінчилися.

— Бляха! — крикнув він, розплющивши очі й відкинувши пістолет. Тоді він поліз до кишені, де в нього була граната. Але не встиг її дістати, як на нього наскочили солдати і почали лупцювати. Одному з них він зумів заїхати в потилицю.

Внизу, на дорозі, зупинились дві армійські вантажівки, з них повистрибували автоматники у шинелях і зелених куфайках. Вони бігли, розтягнувшись ланцюгом, до лісу, де чекісти били Микуцю з Кутів, чоловіка Одокії, сестри Федора. Микуця скрутився калачиком, сховавши голову, мов у сільській бійці.

Побитого Микуцю доправили до вантажівки. Поруч стояли гуцули. Серед них — той дід, що з ним Микуця зайшов у місто. Вони на мить зустрілися поглядами. Одне око у Микуці запливло кров’ю, пів лиця спухло, але дід впізнав його.

— Слава Україні! — крикнув Микуцька, на що отримав удар прикладом у спину. Він насилу підвівся і знову поглянув на діда, всміхаючись. «Бляха, так по-дурному», — промайнуло в голові. Старий гуцул розчулено дивився на нього, схвально заплющивши й розплющивши очі. Підбігли солдати. Під плач і голосіння жінок різного віку, які стояли в натовпі, кинули його в кузов, мов міх муки.

— Солдати почали відганяти перехожих. Якийсь із них схопив діда, який не зводив очей з машини, куди кинули хлопця-повстанця, й відштовхнув.

— Что стали?! Давайте, шуруйте отсюда! Бандеры!

З неба посипалась снігова крупа, — перший цьогорічний сніг.

Зима в горах того року була пізня. Пробираючись снігами через перевал, десь метрів за десять до вершини, Онуфрій ще раз обернувся. Позаду лишалися покриті снігами смереки у рідних горах. Він перехрестився, вдивляючись у горби на тій стороні. Йому на очі набігли сльози. Знявши шуцманку з тризубом, міцно стиснув її у кулаці. Зняв рукавицю і загріб рукою трохи снігу, підніс до блідого, змореного обличчя з довгою, вкритою інієм бородою. Ще раз перехрестився, вдаривши поклон перед горбами, мов перед образами. Він йшов перший і мав перевірити, чи вільна дорога. Раніше він вже перевів на той бік, у Румунію, свою вагітну жінку. Зараз він чекав на Івана. Раптом в долині пролунали постріли, забрехали кутюги. Москалі кричали шось один одному, але можна було розчути хіба команди: «Слева обходи, брать живьем!». Іван відстрілювався, скільки міг. Коли стрілянина в долині вщухла, Онуфрій зняв автомат і поспішив донизу, але було пізно: Іван потрапив у засідку. Згори було видно, як малого б’ють, і наближається ще один загін прикордонників з кутюгами.

– Іван… — тихо прошепотів Онуфрій, а потім закричав, аж луна розбилась об сусідні гори. — Іван! Іван, Іван, Іван…

У відповідь зчинилася стрілянина. Але прикордонники стріляли навмання.

Онуфрій притулився до смереки, потім присів, затуливши обличчя руками, розридався.

Стара Васюта сиділа в куті маленької кімнатки, ледь освітленої саморобним каганцем, і грубими старечими руками лущила суху шульку кукурудзи.

До хати мовчки зайшов Федор. Він сів біля печі. Взявши горня, зачерпнув з відра, випив залпом холодну, щойно принесену з потоку, воду. Втерши рукавом губи, він привітався з мамою:

– Єк дужі?

Стара Васюта, на мить глипнувши на сина, трохи згодом відповіла:

— Дужа, дужа. Запала тиша.

— Шось з Онуфрієм? — перервала мовчанку Василина. — Мені сієночі наснело, шо під хату олень зайшов.

— Ні. З Іваном, — відповів Федор крізь зуби, втупившись очима у підлогу.

Поруч зі старою стояла найменша сестра, Ялена, яка одразу заплакала. Стара, відклавши каструлю з полущеним зерном кукурудзи, обтерла руки одна об одну, гримнула на малу:

— Не джвенде! — І, вже дивлячись на Федора, різко спитала: — Що з Іваном?

— Його руські на кордоні злапали.

— А Онуфрій де?

— В Румунії. Він встиг перейте.

Ялена почала плакати, Васюта на неї закричала:

— Закрейсе! Він живей ще!

Мала вибігла з кімнати у сльозах.

— Микуцька Докійки, а тепер ще Іван… Боже… Горе, горе одне, — стара взяла миску з полущеним, понесла до кліті. А тоді спитала Федора, який нерухомо сидів на лаві: